Волинський рік (Поема)

ЗАСПІВ

Геть весни, осені, літа i зими!
Не знати скільки ще прибуде вас!
Moї шляхи змінялися нераз,
але де знайдуть відпочинок рими,
де спиниться розбриканий Пеґас,
щоб, скинувши їздця разом із ними,
вернутись знову вільним на Парнас?

ІІ

Отож не знати де, коли i як,
чи в цій, чи може іншій гемісфері,
чи може розатомлений, в етері,
знайде притулок батько твій бурлак,
що вже давно чужі ключкує двері
i, вийшовши з подільських кобеляк,
спинивсь на час в тирольському пленері.

ІІІ

А тих дверей чимало i було,
(яких із “надцять” або й більше може),
та вci вони одна на одну схожі, —
крутих східців усе до них вело
без ліку. Біля “цербер” на cторожі,
а заборони літерне чоло
наставилось уперте i вороже.

ІV

“Вступ заборонений для пciв i втікачів”
на мовах неможливих i можливих
стояло там, як за часів щасливих,
коли Конвент Европу був учив,
як це Шенье й Лавуазьє шкідливих
вкорочувать i плодив партачів
балаканини, слави й помсти хтивих.

Онуків їx, — творців нових темниць,
нового міжпланетного звичаю,
утопленого в послуху одчаю, —
поборював твій батько i границь
був змушений шукать нового краю,
щоб утекти кайданів i в’язниць,
наґаном вдосконаленого раю.

Але пощо тепер про це писать!
Як дасть Бог виростеш — в грубезнім томі,
у власнім вільнім i щасливім домі
ти зможеш все це вільно прочитать,
згадавши всіх отих, хто в бypi й громі
змагань, під застінком погроз, проклять,
стояли на вкраїнськім переломі.

VII

Тим, що схилились — доля — забуття!
Пощо бліді тривожить їxнi тіні!
У гумус обернутися билині,
(є каяття — немає вороття),
лише дуби самітні на рівнині
стоять дороговказами життя
малій, слабій, заблуканій людині.

VIII

Ах, Боже мій! I знов забрів у даль!
Що ж для майбутніх лишиться доцентів,
мaґicтрiв, професорів i студентів,
як зужию ввесь патос i мораль
для власних римових експериментів?
Який до мене буде мати жаль
майбутній здвиг врочистих прелеґентів!

Тож геть цю повінь міжнародніх рим!
Дай рученятко, серденько Марійко!
З тобою помандруємо удвійку
у тi часи, що, мов би синій дим,
з багать чабанських в’ється ще нестійко…
Але ось-ось розвіється, i з ним
сплинуть згадки, як дальня коломийка.

Про тi часи не чутимеш ніде,
того не прочитаєш в жаднім творі,
про що тобі оці рядки говорять,
про що тут мова спомину буде:
це твого роду безбережне море,
що здаля рокотом леґенд гуде,
несе на щоглах тi самі прапори,

що й досі ще не стратили ціни,
хоч перебули вже не в одній кризі!
Їх заклики у нашому девізі
“свобода й честь” голосять з давнини.
Cтоpiнкy кожну у родовій книзі
позначили вже віддавна вони,
стояли на мечі i на чепізі,

XII

на сволоках, підніжках олтарів,
та найчастіше у відважнім серці,
що не вмлівало на останнім герці,
запалювали очайдушний зрив,
були в палаючім сп’янілім скерці
кохань, i в праці повсякденних днів…
Леґенди, доню, ці з минулих літ
прийми у дар, а дещо — в заповіт!

СПІВ ПЕРШИЙ

“Чи знаєш край…” так був почав колись
свою “Міньон” великий майстер Ґете,
А я: той край, над котрим простяглись
ялиці i сосни iглаcтi сплети,
де ще шугає в їхній хащі рись,
а в нетрях можна вгледіти сильвети
останніх зубрів, як серед галяв
мов острови стремлять iз моря трав.

А прийде час зимової хуги, —
виходять на узлісся бистрі Tiні,
i тяглий заклик вовчої туги
почути у завивній хуртовині.
Габою білою метуть сніги,
а в їх теплі Поліссю та Волині
ввижаються, немов дитині, сни
про усмішки далекої весни.

Hapeштi вщухла у каглі свиріль
(русалчині втомились грати діти),
знесилена поклалась заметіль
на вгнуті до землі лабаті віти,
на канти i карби осель i піль
та підгляда з відлог своєї свити,
як тане у прозорім ранку дим
над хутором Підзбужем самітним.

Над сніжною яскравістю рівнин
сплило у голубінь грудневе сонце;
до праці звичної робітних днин
давно збудився xyтір. Лиш віконце
ще зафіранене одне та млин
заставлено, щоб добре спалось доньці,
яка вночі, у бypi i хуртиці,
з дітьми прибула на Різдво з столиці.

Тому то цілий дім немов притих:
шепоче й навшпиньки ступає пані,
у кухні причаївсь дівочий сміх,
старий лісничий не бурчить одраня
над сторінками урядових книг,
стих самовар (не підкидають грані),
i навіть вижель Буйда під столом
тихіше гупає вертким хвостом.

Аж двері рип — i на порозі гість;
малий Марко прокинувсь — i на звіди!
Ах, Боже мій! Xiбa ж оце не злість
прогаять стільки часу до обіда!
Таж треба перевірить кожну звість,
що в Micтi чув про лісничівку діда,
де є, казали, пси, рушниці, коні
i навіть лис Микита на припоні.

Устав Марко — збудився світ зі сна!
(Хто може далі влежати в постелі?)
Вже сніда мати, пущено млина,
щебечуть — Валя i Марко веселі,
аж очі сяють в діда-бурчуна:
“Жили спокійно ми в своїй пустелі,
аж об’явилися ці гайдамаки, —
i спокій там, де вже зимують раки!”

А треба ще оббігти стайні, двір,
(нема там лиса, тільки серна Краля),
під коло глянути в млиновий вир,
дать хліба з сіллю коням у машталі,
в сажу буть, де кабан сидить на жир,
в коровнику i показати Валі,
який сердитий моркотун-індик,
коли на нього висунуть язик.

Так збігались, що аж забракло сил
малій cecтрі — на шкурі спить медвежій —
але Марко в фотель заліз, за стіл,
з напругою причаєною стежить,
як дідових згадок птах-шостикрил
переліта простору й часу межі,
й не розпізнать: це самоварний шум
чи тонкий шелест предковічних дум,

чи то з минулих, півзабутих слов
спалахують у споминах надії,
чи це останній оберемок дров
останніх icкop полум’яність ciє, —
але барвиста многозвучність мов
животворить прадавніх днів події,
й спитати би Марка про що він чув,
а відповідь була би: я там був!..

Ходи ж но хлопче, в давні ті часи,
в рік тисяча чотириста десятий,
коли через Литовщини ліси,
у передліття тишині нап’ятій,
перекликались сурем голоси:
“Гей, хто литвин! До зброї! Знов проклятий
одвічний ворог з заходу — німота
іде на край кривейта й вайделота!

На їх шоломах i плащах хрести,
у їx серцях погорда до литвина,
свій обичай хотять в нас завести
(литвин бо звір, лише барон — людина)
i меч тевтонський хоче нас змести.
Гей, хто литвин! Чекає батьківщина,
що німоти нестриманому шалу
не віддамо Литви ми на поталу!”

Послушний заклику священних труб,
наказові князівському Витовта,
прийшов наш предок з родом. Мов той дуб
з Перкунового гаю, шкура жовта
звисала з плеч його широких, чуб
із-під шолома дерся, i, немов та
могутня парость, жилава рука
в сокирного вростала держака.

Де розгорнула Прущини бори
Ґрюнвальдська заболочена рівнина,
зійшлися військ ворожих прапори:
прийшла Литві на поміч Україна,
забули i ляхи сварки cтapi,
з’явилась чехів чимала дружина,
i стали литвини, міцнi і грізні,
перед тевтонів полчища залізнi.

Здригнулась, задуднiла кружина,
як рушили вперед важкі барони,
назустріч їм Витовтова стіна.
Сокири i списи наперегони
пішли у січ. А предка-литвина
могутній клич ізнявся над загони:
з сокирою навідлі, вперед роду
занутував він дайнос про свободу.

Тих пруських лип дрібновосковий цвіт
так міцно тхне, змішавшися з крівлею
з розметаною тягарем копит
ґрюнвальдською ропшистою землею,
що, хоч півтисячки минуло літ,
та він, Марко, мов бачить ту алею,
яку був предок прорубав у лici
тевтонських телягiв, мечів i списів.

Він бачить: кінь Витовтів топче в грязь
наїздничі подоланi знамена,
(на кілька поколінь дістали зась
бундючнi німці), ставши у стремена
здійма шолома переможець князь,
сурма сурмить, ущухла різь шалена,
i через вечір липня, в даль розлоги,
акорди мчать “Те Деум” перемоги.

Де спалахнув найвище бою шал,
де вирішалось чи побіді бути,
де з тіл тевтонських навершився вал, —
там смерть знайшла литвина Корибута…
А княжий дарував унiверсал
шляхецтво роду й герб: розбиті пута,
сокира злотна, вколо шарлат, синь
та “воля й честь” — девіз для поколінь.

Ах, як би добре цілу довгу нiч
так слухати до самого світанку!
В фотелі примоститися під піч
i хай би зовсім не було вже ранку!
Але термосить мати: “Певна річ:
заснув i він! А ну, вилазь, коханку!”
Ще отченаш i до постільки скок —
докаже сон бувальщини й казок.

Хоч шкода дня, але солодкий сон!
(Чого то не насниться бiгoм ночі)
Ось ліс залізних стовбурів-колон
сокирою литвин розбити хоче,
засіла серна Краля в фаєтон,
а млин дістав cтpaшнi тевтонськ очі…
Марко ж i Валя, на коні обоє,
ширяють над Ґрюнвальдським полем бою.

СПІВ ДРУГИЙ

О, різдвяних на батьківщинi свят
незагладимі, незабутнi чари!
Ех! На машині Велсовій назад,
через чужинного життя примари,
податися би до волинських хат
по півзабуті від дитинства чари
уяви, віри й чистоти… Aнy ж
їx ще зберіг од тих часів Підзбуж!

Темноту передранкових годин
враз сяєво розсунуло яскраве:
там, де над річкою скінчився тин, —
солом’яних верчів пала заграва
(приправ різдвяних неодмінний чин):
годованцева вивершилась слава!
Життя своє вигідне, сите й ласе
офірував на сало i ковбаси.

Яке це свято нюху i паху!
Будь всюди, Марку, поки не запізно!
Дім в пахощах кopiння й часнику,
у кyxні, як на ярмарку, завізно;
щось там шкварчить, парує; у кутку
на Буйду кіт Султан наїживсь грізно…
А на столі складають спритнi руки
ковбас лискучі кільця, мов гадюки.

А цього дня герой колій — Андрій
ковтнув уже перцівки із півкварти
i в спогади таких самих подій
вплітає дотепи й перчисті жарти,
аж баба Ксеня бурмотить: “Старий,
а розум як i був — ніщо не вартий!
От, замість роздавать дівкам перчицю
придбав би ти coбi вже молодицю!”

“Ах, бабо Ксеню! Мудрі, не дурнi!
Усюди вам ввижається весілля
та сватальнi вчуваються пісні!
Та пощо Козакові бабське зілля!
Цеж ви, баби, притока всій журні!
Ви ж знищили й Адамове дозвілля,
коли на Єву божая рука
узяла xвiст од райського Сірка.”

“Як це було? Засумував Адам
(в раю також находять хвилі суму),
що самітним він мусить жити там.
Бог одгадав його таємну думу,
одне реберце взяв йому, i сам
почав тихесенько coбi, без шуму,
стругати Єву; опісля під пліт
дав сохнути й подався на обід.”

“Та пришалався звідкілясь рудий
Cipко: понюхав — м’ясо… тай на зуби!..
Дохрумує реберцятко, радий,
що пожививсь… Виходить Панбіг любий —
нема вже Єви! Ухопив, гнівний,
Сірка за xвicт, утяв i, нам для згуби,
докінчив Єву. Так баби пішли
з Сіркової крутійської матли…”

“Ну й втяв же ти, Андрію! Тільки гpix
з тобою! А берись но до poбoти!”
Beceлі жарти, дотепи i сміх
до праці піддають смаку й охоти,
як лускотливий цуґові батіг.
А дітвора, мов миші з-поза плота,
зглядається на дня такого речі
з розлогих плеч напаленої печі.

Яких же заслужила ти поем,
вкраїнська пече! Ставши патріотам
прибіжищем, фортеця i Едем,
була ти необорним їм оплотом,
що хоронив їx од усяких тем,
якi б могли в них викликать скорботу
над долею народу й темним сумом
пошкодить травленню i мріям-думам.

А так на тобі кожен родолюб
безпечен був. Його спокуси світа
не вабили до мороку загуб.
На тобі він спокійно, многі літа
зростав, міцнішав, як підгірський дуб,
вигідно розкладав родові віти
й, відходячи на “Авраамле лоно”,
лишав тебе нащадкам по закону.

Але про це Самійленко вже втяв
колись не зле. Почну з кінця другого,
де ще ніхто не зуживав октав.
Без жарту й висміху: на щось такого
як наша піч — я ще не натрапляв
ніде у cвіті. Брак їй лиш одного:
могутнiх крил, щоб в бомбовознiй ролі
до “вороженьків” вдатись на ґастролі!

Але Маркові i цього не брак:
піч для дитини — світ цілий у coбi!
Тепер славетний він Сінбад-моряк,
везе з далекої пустелі Гобі
пісок злотистий i морцям на знак
ласкавости дає по жмені!.. Пробі!
Спинися, Марку, в щирій щедроті,
бо не зістане маку для куті!

Ой лишенько! Подумаєш — кутя!
Ну, добре! Піч — це степ! Тебе, дівчино,
я взяв у бран. А ви тепер, браття,
князівну відбивайте! До загину
ми будем битись!.. В шалі завзяття
бійці уже вчепилися в чуприну.
Аж баба Ксеня, у руці копистку,
на піч приносить миротворчу звістку.

Лишіть їm, бабо, в теплім тім кутку
час-місце для геройської забави!
Чи ж знати, — може тільки у гуртку
дитячому, із келиха уяви
скоштує дехто чарівну й п’янку
скороминучість пристрасної слави,
за котрою, по думці Дон Kixoтa,
як за безсмертям тужить вся icтoтa.

Бо може статися, що довгий вiк
перейдуть не як лицарі, а — Санчі,
iз мрією: не тис би черевик,
а там до бica вci світові ґанчі!
Нехай шука на них направу й лік
той божевільний Дон Kixoт iз Манчі!..
Та й зрештою згадати би нам гоже,
що “цим малим належить царство Боже…”

Ах, ще би, ще би заслужила піч
всіляких вправпічнoї маніри!
Але пора вже спать, поете! Ніч!
Спить xyтip Підзбуж, люди сплять i звipi.
I тільки місяць, блідий як панич
тихенько став на зорянім подвір’ї
та підгляда, як сивий дід Мороз
на склі малює квіти тубероз.

СПІВ ТРЕТІЙ

Обтерли вже пшеницю макогони
та знов шурчать — перетирають мак,
а баба Ксеня, майстер забобонів,
таємний над узваром робить знак,
грибами пахне, перцем, цинамоном,
(Марко усього випробував смак),
а в сінях коропи i краснопери
із бaлiї виплескують озера.

“Ах, рибоньки! Веселі та верткі!
Ходім но швидше подивитись, Валю!
їх обдеруть зi злотної луски,
втнуть голови без совісти i жалю
й, покраявши потому на шматки…
Та ми врятуєм їx!..” В широку шалю
вгорнули коропів, плотиць, лина,
на ґанок скок — i вже біля млина!

“Не бачило нас, Валю, жадне око!
А нумо, ще i решту віднесім!..”
I з плескотом стрибають під лотоки
тубільці водяні в свій пінний дім.
Не знать, що дітям більш рум’янить щоки —
мороз чи пocпix з заміром своїм?..
Але глядить на них, крізь хмари сизі
ласкавий погляд того, що з Aciзі.

Над хутором святочний віє дух
останнім дихом денної утоми,
все чепуриться, гамір дня ущух,
у сяєві злотистому соломи
на покуті стоїть уже дідух,
а по кутках, у присмерку заломів,
де образів злотисто-ризний ряд,
всміхаються вже вогники лямпад.

А над обрусно-білими столами
вже сіно горбить сніжність скатертин,
(на ciні, мiж ослами i волами,
він народивсь, Маріїн тихий син),
i виглядають діти мiж хмарками
зорю, щоб скорше свят-вечірній чин,
яким, бодай на мить, зв’язати треба
мир на землі з благословенням неба.

I вже приймає урочисто дід
побажань свят-вечірніх щирий даток
та з кожним переломлює, як слід,
сніжистобілий свячений оплаток,
дзвенять чарки — старий підзбужський мід
бадьорить язики у паніматок,
іде-чергується дванадцять страв,
як звичай свят-вечірній наказав.

Малечі ж на долівці більше свято:
(їм при столі досить було куті)
в соломі шелестять тепер завзято,
збираючи горішки. У житті
таких хвилин прийдеться небагато
на повсякденній стрінути пyтi,
коли для досконалости хвилини
ніщо не бракувало би людині.

Хтось далі чарівним кермує сном:
сріблястий дзвоник, несподійні співи —
i різдвяна звізда перед вікном
неперевершене з’являє диво,
i горнуться колядники гуртом,
і стіни роздаються вправо-вліво,
щоби вмістити безбережний світ
уяви барвної дитячих літ.

Тож добрий вечір, пане господарю!
Співають янголи з височини,
зi сходу йдуть премудрі “тріє-царі”,
в захопленні схилились чабани,
запахло ладаном, засяяли дари,
i пocпiшaє в далеч чужини
від Ірода із немовлям родина,
щоб людського захоронити сина.

Прокинувсь i старих богів гурток,
вже приспаних батьками i віками,
i полинув на крилах колядок
через віків навстіж розкриті брами.
Чуй: ось Моренин шелестястий крок,
це — Лада весняними йде стежками,
це — Велес тупотить, а це — Сварог
рокоче радісно, що народився Бог.

Їм вранці з клироса назустріч лине
Дажбожих внуків радісний привіт,
сивобородий піп напереміну
підтверджує небесний заповіт,
у сяйві срібла, злота i карміну
іконостас… А деревлянський рід
схиляється із впевненістю віри
перетривать у віковому вирі.

(Ах, скільки споминів спішить у шик!
Бундючні i прудкі, тужні й ласкаві!
I знявся тремітний тужливий крик
над нетерплячим хвилюванням лави:
скоpiш, прудкіш горнутися в цей вік,
в привабливість химерної октави,
щоби, бодай в луні ритмічних слів,
піднестися над небуттям віків!)

Ось посівайла обійшли ізраня
“із новим роком” xyтipнi кутки,
наобертались по гостинах сані,
нагостювались друзі й свояки,
минулися водохреща-йордані,
голодная кутя i щедрівки,
віск стоплено i ворожбу вiдбyтo,
щоби сватам в’язать щастило пута

весільних пар для радісних м’ясниць.
А покищо — волинська завірюха
зібрала всю свою лютневу міць
i, надягнувши теплого кожуха,
присвистує до співних вечерниць,
що заворожений Марко їх слуха
на припічку, під дзюркіт веретен —
дитячий Одіссей серед сирен.

О, слухай, переймай, вбирай, дитино,
цих слів i ритмів предковічний тон!
Це, може статись, скарб отой єдиний,
що зможеш взять колись, без перепон
в далекі мандри, змушений невпинно
bсіх Одіссеїв справджувать закон:
проходячи моря й краї всілякі
носити в cepцi видиво Ітаки,

вітчинних обріїв блакитний пруг,
ланів хвилястих килимні простори,
річки у cpiблi вихилястих дуг,
а над yciм — акордів цих повтори,
які тебе на Oдicceїв круг
все навертатимуть з чужої змори,
щоб не забув про меч, i спис, i щит…
На них чекає твій ітакський рід!

СПІВ ЧЕТВЕРТИЙ

Виття, квиління, посвисти i грюк —
лютує, скаженіє завірюха:
Люципер, пекла пан, із власних рук
бісицю видає за злого духа
й справляє перезву. Пекельний гук —
музики для диявольського вуха!
Це виють так, у найтемнішім пеклі,
від мук одчаю грішники запеклі.

Або страшний, без каяття, помер
злочинець, i на нього гострять зуби
Люциперові полчища химер 66
та підвивають всі пекельні труби…
“Така була хуртиця, як тепер,
коли самодержавця душогуба,
того, що “Тормозом” був світ прозвав,
Господь, нарешті, з цього світу взяв.

Так i тоді був лютував “Москаль”
немов хотів забрати нашу землю
до пекла із собою цар-довгаль,
відходячи навік iз свого Кремлю
(чи з Петербурзької імли) у даль,
де, “аґельському сонмищеві внемля”
вдивляється помазаний той кат
у шибениць алейно-довгий ряд.

На кожній з них страшний достиглий плід:
тут декабрист, там поляка пізнати…”
“Ах, Осипе! До ночі би не слід!..”
Бабуня встала й вийшла iз кімнати,
замовк на хвильку винувато дід,
піднесла очі від мережки мати,
i причїлися Марко i Валя
під крилами беззвучної печалі.

“Так завше з нею”, — дід почав знова,
“як-но царя згадати Миколая.
Вже мала би затямить голова
моя, що болю він завдав без краю!..
Та на язик самі плинуть слова,
коли нагода спомин насуває
про перше повстання i сходить мова
на “майстра дєл заплєчних” Муравйова.

Вже стільки літ сплило як по воді, —
та не забуть їй досі брата Яна.
Юнак був, майже ще дитя, тоді
як замість скрипки спис узяв улана…
Ах, за свободу душі молоді
все офірують! Та одного рана
його скосили муравйовські стріли
до тої, що й сам викопав могили…

Та й мому роду далась узнаки
північна миколаївська навала.
Ще тіло часто зносить канчуки,
але душі — заглада i потала,
коли її влучають п’ястуки…
Душа моїх батьків того зазнала,
коли прийшов указ, що повертати
до православ’я мусять уніати.

Було тоді багато крови, сліз,
шпіцрутів. Не піддався — до Сибіру!
За нас, дітей, батьки схилились вниз,
але стару потай тримали вipy.
Раз якось матір піп учить поліз
хреститись на московськую маніру,
та втяли мати гнівно: Канчуки
вас вчили в бypci, а мене — батьки!

Та ще пригадую coбi нераз
я Достоєвського й Шевченка. Знаю
чому так радо римував Тарас
“царі — псарі”. Як тую царську зграю
архангельський закличе трубний глас
на розрахунок— втопиться в одчаю
за вcix Петрів, Микол i Катерин
нащадок їхній — самодержець син!”

“Ну, тату! Дякувати Богу, цей
все ж ліпший, ніж колись його був батько.
Свободу міліонам дав людей
Освободитель…” “Чортів син чи дядько —
все одне! Кращий він лиш фарисей!
“Тащіть i нє пущать”, — так само хватько
yміє. Скасувавши кріпаків
панам із них настреньчив батраків.”

“Ах, тату! Ви сьогодні нігіліст!
Як той Бакунін! Вчули би жандари!..”
“Егеж! Туди би за розмов цих зміст
попав, куди телят женуть Макари.
Та все ж один ще перекину лист
родинний — peшті спогадів до пари:
як ваша мама в тім далекім часі
дала Освободителеві твому зaci.

Не чула? Сталось це в ті давні дні,
як ми до Підзбужу прийшли по шлюбі.
Він був ще цісаревич. На весні
все приїздив сюди на слуки. В зpyбi
раз стрінулися з мамою одні.
(Поприставали камергери грубі.)
Була красуня мама. В ловеласа
стріпнулось серце на пригоду ласе.

I на приписаний двірський уклін
був одповів у компліментній нуті
та взяв за підборіддя маму. Він
так звик coбi у Смольнім інституті,
де для шляхтянок i для їx родин
найвища мрія — вінценосцям бути
метресами… Що там дівоча честь,
як царських милостів за це, “нє счєсть”

“Що ж мама?” “Мати головою — смик,
i по руці нахабу! Вчула слідом
“полячка” чи “гордячка”, як убік
скрутила. Ані словом, aні видом
не зрадилась тоді. Аж через piк,
як їй прийшли ковтки з олександритом.
Вони лежать невживані в шухляді,
а мати й згадувать про це не раді…”

Вщухає хуртовина. Об вікно
вже не шурчать cyxi долоні снігу,
у присмеркне вгорнулись полотно
закутини; подій минулих книгу
перегортають діти заодно
з дорослими; у тишу, мов у кригу,
дитячі закувалися буття
студеним подувом передчуття.

Так, Марку, так! Ще дочекаєш ти
й твоїх дітей малі невинні діти,
коли катів-батьків сини-кати
прийдуть твій край, твій нарід теребити,
зганять бичами під свої хрести
i змушувать за це до “многі літа!..”
Пошли тоді їм, Боже, Віри й сили
оборонити предківські могили!

СПІВ П’ЯТИЙ

“А подивіться но на малеч, тату,
як причаїлася в своїм кутку!
Не сплять, не сплять! Лиш чуть, як наростати
їm вуха ймуть! Скажіть но нам яку
з історійок отих, що їx багато
зібрали на підзбужському віку.
3 них ароматом тхне, немов із скрині,
яку бабуня відкрива дитині.”

“Отож це сталось за царя Тимка,
як ще людей було на світі мало,
коли земля мов корж була тонка,
a вci горби на ній були із сала,
з сметани плеса, ріки з молока,
коли з дерев маківники звисали…
I був тоді цілій Волині пан
рід наших предків, лісових древлян.

Були вони yci тоді погани,
i де тепер наш xyтip — тут Перун,
великий бог, мав гай святий. Древляни
ішли сюди на прощу. Жрець-відун
приносив жертви, віщував i рани
змовляв та різями таємних рун
карбив на сволок дії старовинні,
що стались на Поліссі та Волині.

I, насікаючи ряди карбів,
глибоко поринав віщун думками
у початки всіляких початків,
що стались мiж землею й небесами,
та часто на думках себе ловив,
як бути з деревлянськими богами,
що лише камінь, дерево та мідь…
I в серце сумніву вгризалась їдь.

Їх одганяв од себе жрець Гудило
та поспішався у священний гай,
i намагався там віщун щосили
виконувать священний обичай.
Та в cepцi щось неприспаного тліло,
щось шпоталось, як не змагався край
покласти думам про богів безсмертних,
пліснотою i шашлями розжертих.

А тут ще поплили чутки чудні,
що скоро прийде край батьківській вipi,
Перуновій i Ладиній рідні.
Нові боги, цілком нової міри,
об’являться — ласкаві, не жадні
жертов кривавих, людської офіри…
I відчував у всім Гудило жрець,
що невідкличний близиться кінець.

Аж звідки не взялися княжі вої,
їx кличами озвавсь древлянський бір:
упав Перун, розколотий надвоє,
схилився гай під вістрями сокир…
О, боги! Чом же громової зброї
не ужиєте проти цих безвір?
Де ділися твої, Перуне, стріли?
Куди ви Bci, Дажбожичі, поділись?

Ось день за днем поволі промина —
не оживають боги дерев’яні!
Але так само лісом йде луна,
так само роси падають поранні,
так само повна зір височина,
так само, як жили, жиють древляни…
Перед новим схилився Богом світ,
новий прийняв од нього заповіт…

Із Києва іде в ліси Волині
посольство княже: вчити деревлян,
як Tpійці поклонятись триєдиній,
зробити із поганців християн,
побудувать по всій землі святині
та обернути край у Божий лан…
Єпископ їx веде благочестивий,
на Божу путь древлян навести хтивий.

Ось якось їx завів доріжки слід
серед хащів на затишну поляну.
I дивляться: сивобородий дід
колоду перескакує старанно.
В один бiк скок — низький уклін на схід:
“Від мене, Боже, це прийми в пошану!
А це мені!..” I перескок назад…
Та знов i знов зусильних скоків ряд.

Здивовано на діда i колоду
глядять посли: “Гей, діду, зупинись!
З якогось ти, старий, дивного роду!”
Низенько дід засапаний вклонивсь:
“Вітайте, подорожні, у господу!
Я був жерцем Перуновим колись.
I служить Богу новому Гудило,
як каже серце й дозволяє тіло.”

“А хто ж тебе навчив” “Ніхто! Я сам
потрохи пізнавав нового Бога.
Пощо тому древлянський вбогий храм,
кому є храмом зоряна облога!
Пощо тому із Греків фiміям,
кому кадять квітчасті перелоги!
I не жадний офір i молитов,
хто творить все i все вбирає знов.

Але душа горить йому служити,
йому піднести вдячність i хвалу.
Отак часом батькам збитошні діти
приносять відданість свою малу.
I я оце із ним останні літа
розділюю, у пopoci й пилу,
не золото, офіри й паполому,
але років старечих щиру втому!”

I княжі засміялися мужі…
Та звів єпископ руки, наче крила,
з благословенням: “Далі так служи
ти Господеві, старче! Люба й мила
йому ця служба. Нам же поможи
мать вipy, Боже, як в жерця Гудила!
Щоб нас зняла вона над земський круг:
Идіже хощет, там бо рищет Дух!..”

Ах, скільки, скільки вже минуло років,
як свій древлянський край ти залишив,
мій прадіде! Але життєвих кроків
твoїx ще бачу слід, ще чую слів
незабувальні вироки глибокі,
звучить у мене ще могутній зрив
акордів, що творив ти на органі,
коли, бувало, грав при службі ранній,

або коли в неділю ти нераз
апостола читав перед амвоном,
на клиросі сплітаючи свій бас
з дяківським неумілим баритоном…
I, стаючи в пригоді повсякчас,
хто у біді — було тобі законом
умовностей переступати прут,
бо над усе тoбi був лише Дух.

Як мріється глибоко i таємно
на розмежів’ї світла й темноти!
Вступилось до буденности буденне,
у присмерку так ясно бачиш ти
все, що за дня розшукував даремно
під променистим дахом сяйноти…
А ось тепер само прийшло, шепоче,
щось таємниче повідати хоче,

щось хоче росказать тобі без слів,
всеобіймаючим зв’язати тоном
минулість мудру посивілих днів
з юнацьким до прийдешности розгоном,
i де тепер панує сум і гнів —
проголосити радість там законом
та привітати кожен духа рух:
“Идіже хочет, там бо рищет Дух!”

СПІВ ШОСТИЙ

О, провесни Hecмілi перші кроки!
Хто стежив вас в лютневі ясні дні:
в млі сафіровій обрії широкі,
зпрозорені бурульки крижані,
i зашерх ледової поволоки
на снігових завіях… А на пні
метелик пружить проти сонця крильця,
та пролісків вистромлюються бильця.

А потім знов закрутить сніговій…
Та марна лють розлюченого лютня,
бо юний березень вже тут мерщій,
i грає верховіттям, мов на лютні,
вогкий i запашистий буревій
та в ніч шпурляє заклики могутні…
Ніхто про це не вмів сказати стільки
прекрасного, як Морґенштерн i Рільке.

А масляна жада coбi по праву,
докінчити масну пору м’ясниць,
з усього радить вишпотать забаву,
дівок перевінчать на молодиць,
та випить — закусити так, щоб славу
гульняцькую не похилити ниць,
щоб грало серце, сяяли очі й лиця…
Тож веселімся, поки веселиться!

Хоч завтра нас чека грижі полин,
їдь каяття, терпка покута
за безліч перевершених провин,
хоч завтра нам iз “Мізерере” нута,
хоч завтра не піднесемось з колін, —
але сьогодні наш барвінок-рута,
сьогодні сяють нам серця i лиця…
Тож звеселяймось, поки веселиться!

Нема сальця — конопляна олія,
суха тараня замість ковбаси,
від печі духовитий запах віє
печених бараболь… Пісні часи
прийшли на світ! Але не трать надії:
на свята, Марку, все це від’їси!
Тепер же пicт усім! I для Султана
нема ані м’ясця, aні сметани.

Це тільки раз якогось десь ченця
(оповіда повагом баба Ксеня)
так закортіло в пicт сальця-м’ясця,
так спокушав рогатий на печеню,
що грішник у iгyмeнa-отця
з монастиря був випросивсь, в кишеню
сягнув глибоко й порося придбав
та, всмаживши, під рясу заховав.

Чека отець-ігумен біля брами:
“Що приховав ти, брате, під полу?”
Зашпотавсь зi страху чернець словами:
“Це рибку я придбав для загалу!
Та щоб не думав, отче, що устами
моїми йде брехня — на сором злу
дай, Господи, щоб цеє карасятко
та й обернулось вмить у поросятко!..”

Довгобороді і старі як світ
у баби Ксені жарти й анекдоти,
але пізнати в них заглохлий слід
веселої спудейської давноти,
острожської доби побляклий цвіт,
коли романські з заходу бон-моти
замішували у козацький тон
вертепи, канти та Декамерон.

А з провесни стає весна поволі,
сичать гадами й топляться сніги,
набрякли соком верховіття голі,
піднесла річка лід над береги,
iз закликом нестриманої волі
у простори зазивної туги,
шукаючи нездійсненої мpiї,
летять ключі з таємного вирію.

У полудень спішаться журавлі,
кидаючи журні— журливі звуки;
спускаються під вечір до землі
з пересвистами гостродзьобі слуки;
а в марцевій поранковій імлі
шпурляють гуси тяглі перегуки…
Істота повна вщерть таємних сил…
Ах чом, чому не маєш, Марку, крил?

Та, Боже борони, щоб журавлями
ти не назвав розсурмлених птaxiв!
Бо цілий рік журбою i жалями
буде томить нездійснимий зазив
у голубінь, щоб досягти крилами
підзоряних недосягальних див…
Тож їx назвім веселиками, друзі,
щоб серце не томилось в марній тузі.

Коли би пощастило це мені
вхопити настрій днів отих примхливий
та ув’язнити у свої пісні,—
то мав би я дарунок мерехтливий
коханню свому першому — Весні…
Та був хтось більше, аніж я, щасливий:
уклав його в свої волинські вірші
Олекса Стефанович не cyгipше.”

За сафіровим бором вечір гасне,
взялися склистим шерхом баюрки,
i голубінь, таку прозоро-ясну,
зацяткували тремітні зірки…
“Та все прекрасне й щасне лиш дочасне!.” —
підносять з глибини думки гipкi
молитви Сирина покутні тони,
де правляться у церковці “поклони”.

100

Не зна Марко ще тяготи гpixiв,
та все ж передчуттям тонким дитини
тремтить icтoтa, i таємність слів
чаклує завороженість хвилини.
Поклони б’є до темних образів,
покутує майбутні ще провини,
домолюючи щиру шепотінь:
“Любови духа дай мені!.. Амінь!”

101

А на амвоні темнім чорна ряса
взиває каяття в долину сліз.
Суворо спогляда з іконостаса
синкліт святих із потемнілих риз,
i тільки вид нерукотворний Спаса
з любовію зглядається униз
на суми i жалі людського роду,
на ту ж, безпечну від віків, природу

102

забудькуватих, без турбот дітей,
що їx покликав світ на мить в гостину
та зараз же, під стук i грюк костей,
розваживши i кару i провину,
знов одпуска розвезених гостей
у ту ж, звідкіль з’явилися, країну…
Все промина, як сон, як тон, як тінь…
Лише любов перетрива!.. Амінь!..

СПІВ СЬОМИЙ

103

Сьогодні в ясній церковці з вербою
стояв Марко, торкаючись часом
пухнатих котиків-бруньок щокою…
До хати не ввійшов, а вбіг чвалом:
“Не я це б’ю — верба!” I шмаг лозою:
гармидер, крик і вереск над кублом…
Неділя вербна… I уже за тиждень
так палко жданий, радісний Великдень

104

Хай сам coбi тепер дім раду дасть, —
дітей бо кличуть oбpiї далекі.
Ось в лici зацвіла пахуща рясть;
будують на млині гніздо лелеки,
долинює на серні Кралі масть,
а на вершку дуґласівки-смереки,
обштрипуючи жовтим дзьобом фрак,
до милої примилюється грак.

105

Тремтять над борозною теплі хвилі
(святий Петро пасе своїх овець).
тріщить під лемішем сухе бадилля,
спішить Бенеда доорать кінець,
бо зникне сонце, й чортове весілля
в Четвер Зелений почина танець.
Тому й читаються сьогодні “cтpacтi”,
щоб бicoвi минули нас напасті.

106

Плине проста величність простих слів
через осяяні царські ворота,
дванадцять повторяючи разів
спокутливу трагедію Ґолґоти.
Уклінно хиляться ряди голів
перед глибінню божої скорботи,
i блимають вогні, i пахне віск,
поклавсь на серце несподійний тиск

107

леґенди-заповіту, що в давнині
побожно прийняла її Волинь:
непімщені нащадками донині
З’являються в страсний четвер, терпінь
Христових слухать, гайдамацькі тіні,
втішаючись, що їхніх поколінь
не минуть дні воскресні-великодні
по муках, страстях i тортурах Кодні.

108

А з паперті прийма пахуща ніч
в обійми весняні юрми утому,
цяткує кружину зірками свіч,
що поспішаються мерщій додому.
При бaбi Ксені i Марко обіч
(а свічечка в лixтapикy, як в ґнома)
в уяві радісну плекає мить,
як він хреста на сволок начадить.

109

На хуторі скінчились перегони
останніх праць. На збірному столі
гора чудес. Суворі заборони
утримують цікавих звіддалі.
Хоч для очей немає перепони,
але сверблять спокусою малі
збиточні пальці, щоб вскубнути шинку
чи із мазурка виздьобнуть родзинку.

110

Тож Марко й Валя ревно у кутку
покутують свої скоромні збитки,
відчувши на беззахиснім задку,
які в малих бувають заробітки.
Аж добра баба Ксеня в потайку
несе мигдал i втіху: “Досить, дітки!
Така на cвiтi доля вcix діток,
щоб їx гріхи покутував задок.

111

Бо як у цю гpixiв i сліз долину
та посилає Панбіг дитиня, —
ввесь розум укладає в ту частину,
звідкіль ростуть їй ніжки. А рідня,
якщо кохає любую дитину,
в голівку розум здолу наганя.
Отож досить! Забудьте горе й сльози!
Все змелеться до першого морозу!”

112

Hi, Hi! “Не я, а мусів би Бройхель
ужити свого пензля i палітри,
чи теж Ґарґантюа й Пантаґрюель,
всілякого споживання арбітри,
воскреснути, щоби до вcix земель,
у всі кінці, на вci чотири вітри,
рознести хоч би тої слави тінь
волинських великодніх розговінь.

113

Убрані в барвну складність візерунків
з полумисків сміються писанки —
плід невибагливо-простих лаштунків
i баби Ксені спритної руки.
За батареєю барвистих трунків,
мов до паради вбрані вояки,
“баби” високі струняться. (До речі,
їx ледве-ледве витягли із печі).

114

В зубах із xpiном кілька поросят
печених; глядачеві точить слину
ковбас i шинок тонкий аромат;
вигідно умостившися на спину,
індик із фаршем (великодніх свят
смачна офіра) зве до розговіну;
а сирних пасок чималий гурток
між печивом вмостився у куток.

115

На боці — кулінарії еліта: 123
тетерева й фазани,