Вінграновський Микола Степанович – біографія
Мико́ла Степа́нович Вінграно́вський (7 листопада 1936, Первомайськ — 26 травня 2004[1], Київ) — український письменник-шістдесятник, режисер, актор, сценарист та поет.
Дитячі роки
Микола Вінграновський народився 7 листопада 1936 в м. Первомайськ Миколаївської області в районі “Птахокомбінат”. Будинок, що зберігся і нині, знаходиться в мальовничому місці, на березі водойми «Ломка».
Надалі сім’я переїхала в р-н “Богополя”. Там же, в школі № 17 він здобув середню освіту. Однокласники з особливою теплотою згадують про цю людину. Згадуючи своє дитинство, письменник стверджує, що змалечку пам’ятав лише степ: «Скрізь, куди не глянь степ, степ і степ». Не знав він тоді ще ні Дніпра, ні Довженка. А потім була війна, тяжкі повоєнні роки.
Акторська, режисерська діяльність
Навчався на акторському відділі Київського інституту театрального мистецтва. За два тижні від початку занять ставного, показного українця-степовика прослухав О. Довженко (майстрові «було дозволено» сформувати власний курс у кіноакадемії) і забрав його до себе в Москву навчатися у ВДІКу. Однокурсниками Вінграновського були Георгій Шенгелая, Лариса Шепітько, Отар Іоселіані, Роллан Сергієнко, Віктор Туров. Через рік учителя не стало, але прилучення до його світу позначилося на всій творчій долі М. Вінграновського. Ще студентом зіграв головну роль рядового солдата Івана Орлюка у художньому фільмі «Повість полум’яних літ» (1961), автором якого був Олександр Довженко. За краще виконання чоловічої ролі Микола Вінграновський отримав золоту медаль кінофестивалю в Лос-Анджелесі.
До Києва дипломований кінорежисер повернувся з Москви великою знаменитістю, про що він сам розповідає в есеї “Хто і що для мене незалежність України”, і в повісті “Пересадка”. Проте розбурхана “хрущовською відлигою” столиця геть неприхильно зустріла вже сформованого і режисера, і літератора, який почав працювати на кіностудії ім. О. Довженка. Написаний ним сценарій “Світ без війни” (1960) так і залишився тільки сценарієм.
Миколі Вінграновському таки вдалося відзняти художні стрічки на кіностудії О. Довженка: “Дочка Стратіона” (1964), “Ескадра повертає на захід” (1966), “Берег надії” (1967), де він зіграв також роль Вацлава Купки, “Дума про Британку” (1970) – роль Несвятипаски, “Тихі береги” (1973), “Климко” (1984), документальні фільми “Слово про Андрія Малишка” (1983), “Щоденники О. П. Довженка” (у співавторстві з Леонідом Осикою), “Щоденник. Довженко. 1941-1945″ (1993), “Чигирин – столиця гетьмана Богдана Хмельницького” (1993), “Батурин – столиця гетьмана Івана Мазепи” (1994), “Галич – столиця князя Данила Галицького” (1995), “Гетьман Сагайдачний” (1999).
Могила Миколи Вінграновського
Помер 26 травня 2004 року в Києві внаслідок тяжкої хвороби[4]. Похований у Києві на Байковому кладовищі, (ділянка № 49а).
Літературна діяльність
Дебютував Микола Вінграновський добіркою поезій у журналі “Дніпро” (ч. 2, 1957), відтак – у “Жовтні” (нині “Дзвін”) (ч. 8, 1958), “Вітчизні” (ч. 5, 1960) і “Прапорі” (нині “Березіль”) (ч. 8, 1960). Публікація в “Літературній газеті” від 7 квітня 1961 р. “З книги першої, ще не виданої” містила дванадцять поезій.
Перша збірка “Атомні прелюди” побачила світ 1962 року, разом зі збірками “Тиша і грім” Василя Симоненка і “Соняшник” Івана Драча. В «Атомних прелюдах» вивільнялася величезна духовна енергія особистості, зникла розмежованість громадянського й особистого, історичного й сучасного. Книжка вразила і багатьох окрилила своєю незвичайністю — масштабністю поетичної думки й бентежною силою уяви; діапазоном голосу, що вміщав у собі і громадянську патетику, і благородний сарказм, і щемливу ніжність; високим моральним тонусом і самостійністю громадянської позиції, тією гідністю і суверенністю, з якими говорилося про болі народу, проблеми доби, суперечності історії. Космос, людство, земля, народ, доба, Україна — ось який масштаб узяла поетична мова Вінграновського, ось у яких вимірах жив його ліричний герой.
Цього митця називають першим з-поміж рівних у плеяді шістдесятників, хоча сам він себе не зараховував до цього покоління. Письменник стверджував: «Українське поетичне кіно – це така сама вигадка, як вигадка й про нас, що ми – шістдесятники. Немає шістдесятників, сімдесятників – є таланти, зрілі, освідчені люди, яких не можна загнати в перелік».
Наступна поетична збірка Миколи Вінграновського вийшла через п’ять років. Звалася вона «Сто поезій», але насправді в ній їх було… дев’яносто дев’ять. Це сталося внаслідок різних цензурних втручань і «перетрясок», і така невідповідність виглядала символічно, бо вказувала на ті труднощі, які поетові доводилося долати на шляху до читача. На той час уже відбулися не лише ідеологічні погроми, жертвами яких стали поети-шестидесятники та інші молоді митці, а й політичні арешти національно активної молоді. На зміну хрущовській відносній «відлизі» приходило те, що пізніше дістало назву брежнєвського «застою», хоч фактично було не застоєм, а реакцією. Суспільна атмосфера стала вкрай несприятливою для вільної творчості, для реалізації таланту в будь-якій сфері мистецтва і культури. Потрібна була велика душевна опірність, щоб вистояти, залишитися собою, говорити з читачем несфальшованим голосом. Микола Вінграновський зміг це зробити, хоч, звичайно, він сам змінювався: нові обставини, новий життєвий досвід, природний внутрішній розвиток, — а відповідно змінювався і характер його поезії.
На місце громадянської вибуховості починають приходити розважливість і роздумливість; патетичні та героїчні інтонації обростають обертонами журливості, гіркоти, тихої радості; масштабність притишується зосередженістю. Вже вгадується внутрішній рух від душевної «романтики» до душевного «реалізму».
У 1971 році вийшла збірка “Поезії”. Поетів голос став начебто тихішим, але відбулося внутрішнє ускладнення й збагачення його лірики, підвищилася прихована, в собі зосереджена інтенсивність душевного життя. У 1978 – “На срібнім березі”. Між цим були зйомки фільмів, написання прозових творів, сценаріїв.
У цей же період поет багато працює над дитячими творами. Ще на початку шістдесятих років у журналі «Ранок» з’явилися оповідання «Бинь-бинь-бинь» і «Чорти». Тоді ж були надруковані і його перші вірші для дітей, які увійшли в окрему збірку «Андрійко-говорійко», а трохи пізніше побачили світ такі оригінальні книжки поезій: «Мак», «Літній ранок», «Літній вечір» та інші.
У 1982 р. побачила світ збірка “Київ”, згодом – “Вибране” (1986), передмову до якого написав Іван Дзюба. Двома роками раніше Миколі Вінграновському присуджено Державну премію України ім. Тараса Шевченка за твори для дітей, зокрема й прозові – повісті “Сіроманець”, “Первінка” та інші.
Також він є автором книжок-віршів: «Губами теплими і оком золотим», «Цю жінку я люблю»; повістей: «У глибині дощів», «Літо на Десні»; роману «Северин Наливайко».
Остання ж збірка — «Цю жінку я люблю» (1990) — містить, крім інтимної лірики, ще й раніше не публіковані вірші з 60—70-х років та нові поезії, в яких Вінграновський немовби вертається до свого громадянського пафосу періоду «шестидесятництва», але вже в іншій якості — із складнішим, драматичнішим розгортанням думки й переживання…
Поезія Миколи Вінграновського вся напружено й тремко зосереджена на «клятих питаннях» — і вічних, і нашої доби. Щоб переконатися у цьому, варто перечитати бодай кілька давніших та новіших творів — «Демона», «Елегію», «Український прелюд», «Оксані», «Поїхали на Сквиру…», «До себе», «Останню ніч Богуна», «Хтось опівночі…»; власне чи не кожен вірш це засвідчить. Але його поезія переступає через декларативне і понятійне з’ясування цих питань буття особистості, нації, людства — і оперує глибинними емоційними планами, образами уяви, драматичними картинами душевних переживань. У химерній і пристрасній медитації «Води із очерету хлюпавиця…» не вжито жодного поняття із сфери громадянського життя (хіба що найзагальніше: «твоя свята мета»), а проте вірш з великою силою і пластичністю відтворює драматизм саме громадянського самопочування, громадянської місії українського поета другої половини XX століття. У Вінграновського майже завжди світоглядне й громадянське самоозначення включається в ширшу й незглибнішу сферу, в загальну динаміку душевного життя, стає всепроникним і всюдиприявним у душі: розпросторює свою владу на все духовне єство людини, а не залишається, як це здебільшого буває в менш суб’єктивній поезії, відокремленою ділянкою спеціальних силкувань.
Неповторна індивідуальність Вінграновського невловна і біжуча, як живе срібло. Його поезія — це стихія, що в ній цілковито відсутня якась навмисна спрямованість, передбаченість. Постійне переливання настроїв, станів, натхненна гра уяви. Ніколи не вгадати, про що він говоритиме за мить, що зрине дивовижно з глибинних нутрів його душі і який настрій хвилею його огорне й хвилею спаде, щоб поступитися місцем іншому… Все, чого коли-небудь сягав його душевний зір і що чутно чи нечутно торкалося колись його душі, — все воно живе в ньому постійно, глибоко жевріє здатною щомиті спалахнути живою жариною; живе, готове щохвилі полинути водоспадом, упасти росинкою чи вдарити громом — з найнепомітнішого і найнесподіванішого приводу.
Найповніше видання доробку — «Вибрані твори в трьох томах» (2004). Постановник десяти художніх та документальних фільмів.
Нa відміну від багатьох шістдесятників, які з кінця 80-х років минулого століття захопилися політикою та пошуком керівних посад, Вінграновський зберіг вірність творчому покликанню. Єдиною керівною посадою (і то неоплачуваною), було головування від 1989 по 1993 рік в українському відді¬ленні ПЕН-клубу.
Ознаки індивідуального стилю
Творчість Миколи Вінграновського характеризується інтимно-сповідальним стилем, вишуканим естетизмом та тонким відчуттям прекрасного. Його поезія відрізняється кадровістю, великою кількістю новотворів, яскравою образністю. Стиль ранньої творчості поета пов’язується із неоромантичною концепцією, а у другому періоді помітні дедалі виразніші вияви модерністської естетики, яка спрямована на новаторське моделювання метафоричного художнього світу. Лірика його першої збірки – «Атомних прелюдів» – була зіткана з красивих прагнень і благородних закликань, що саме по собі ставило її в опозицію до реальності життя й мистецтва, яке апологетизувало це життя. Разом з тим вона виходила з поперед¬ньої традиції і не могла бути абсолютно вільною від неї. В цілому поетика «Атомних прелюдів» живилася істинністю поривань та ідей, а не форм, у чому й відбилася залежність «раннього» М. Вінграновського від соцреалістичної естетики з типовим для неї диктатом належного. З тією лише різни¬цею, що належне суспільству тут віддавалося особистості.
Творчість Вінграновського характеризується еволюцією його стилістично-світоглядних акцентів: від космічно-амбітного розмаху, від гучноголосих громадянських інтонацій – до стишення, інтимізації, пом’якшення нот і обертонів, до локалізації і поглиблення тем і мотивів.
Збірка «Сто поезій» свідчить про активні творчі пошуки самовираження. М. Вінграновський випробовує місткість форм, вдаючись до верлібру («Я сів не в той літак») і хокку. Та найзначущіші зміни в поетику вносить освоєння фольклорної традиції і живої народомовної стихії. Це символіка чисел і барв («Тринадцять руж під вікнами цвіло…»), змістова глибінь художнього паралелізму («Прилетіли коні — ударили в скроні…»), казкові прийоми ліричної композиції («Невірна ніч, непевна — тупу-тупу — Безнебна ніч — татари де?! — прийшла…»). Це також безособовість мовлення, що впроваджує у вірш багатовіковий етичний досвід народу, особлива втаємничена неконкретність, що залишає місце для дива, казки, усілякої чудасії (як і чортівні) у вірші «На болоті».
Любовна лірика М. Вінграновського характеризується наявністю ознак петраркізму, зокрема це втілюється у зображенні поетом високих платонічних почуттів ліричного героя до коханої, звертанні до неї на «Ви», змалюванні кохання у різних іпостасях: як святого, блаженного та як такого, що причиняє біль. Співмірність лірики М. Вінграновського із петраркізмом простежується і на жанровому рівні, про що свідчить використання поетом сонетних та елегійних форм.
Жанрова палітра лірики поета надзвичайно різноманітна: у творчому доробку автора крім класичного сонета й елегії, є медитація, романс, станси, японське хокку, верлібр, вірші, написані гекзаметром та античним елегійним дистихом.
Важливою сторінкою творчості поета є проза, надто повісті й оповідання 80-х років. Вінграновський виробляє цілком оригінальний стиль, по суті відповідний поетичному письму. Як правило, сюжети його мають дуже відносну подієву основу і рухаються перебігом почуттів, якими тут щедро наділяються звірі, птахи, рослини й води, сполучені в єдиний, самому собі зрозумілий і достатній світ. Химерний, дивацький, перейнятий гумором, він випромінює світло духовної свободи, не обтяжений натужним дослідженням тих чи тих питань буття, і водночас ці питання в ньому випрозорюються, мовби ненавмисне, супутньо вчуванню в соковиті форми, звуки й кольори життя. Як, наприклад, стоїчна витривалість народу, незнищенність його життєлюбного духу в повісті «Кінь на вечірній зорі» (1986), моральне становлення особистості в повісті «Первінка» (1971), конфліктність цивілізації і природи в повісті «Сіроманець» (1977) або безпричинність справжньої доброти в повісті «Літо на Десні» (1983), суголосній Довженковій «Зачарованій Десні».
Нагороди
- Лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка (1984) за збірки творів для дітей «Літній ранок», «Літній вечір», «Ластівко біля вікна», «На добраніч».[5]
- Почесна Грамота Президії Верховної Ради України
- Лауреат літературної премії «Благовіст»
- Лауреат премії Фундації Антоновичів (США)
На згадку про літо 1998 р. на Росі від друзів
Кіно
Акторські ролі
- Іван Орлюк («Повість полум’яних літ», 1961)
- Дончак («Сейм виходить з берегів», 1962)
- Вацлав Купка (Берег надії, 1967)
- Несвятипаска (Дума про Британку, 1970)
Режисер
Художні фільми
- Дочка Стратіона (1964, у співавт. з В. Левіним),
- Ескадра повертає на Захід (1966, співавтор)
- Берег надії (1967, роль Вацлава Купки)
- Дума про Британку (1970, роль Несвятипаски)
- Тихі береги (1973)
- Климко (1984)
Документальні фільми
- «Голубі сестри людей» (1966)
- «Слово про Андрія Малишка» (1983)
- «Щоденник О. П. Довженка» (1989, у співавторстві з Леонідом Осикою)
- «Довженко. Щоденник 1941–1945» (1993)
- «Чигирин — столиця гетьмана Богдана Хмельницького» (1993)
- «Батурин — столиця гетьмана Івана Мазепи» (1993)
- «Галич — столиця князя Данила Галицького» (1993)
- «Гетьман Сагайдачний» (1999)
Твори
Збірки віршів
- Сто поезій (1966)
- Поезії (1971)
- На срібнім березі (1978)
- Київ (1982)
- Губами теплими і оком золотим (1984)
- Цю жінку я люблю (1990)
- З обійнятих тобою днів (1993)
- Любове, ні! не прощавай! (1996)
Повісті
- Світ без війни (1958)
- Президент (1960)
- Первінка (1971)
- Сіроманець (1977)
- У глибині дощів (1979)
- Літо на Десні (1983)
- Кінь на вечірній зорі (1986)
- Чотирнадцять столиць України (1997, історичний нарис)
- Манюня (2003, повість)
Роман
- Северин Наливайко (1996)
Вибране