Сосюра Володимир Миколайович – біографія
Володи́мир Микола́йович Сосю́ра (25 грудня 1897 (6 січня 1898), Дебальцеве, Російська імперія — 8 січня 1965, Київ, УРСР, СРСР) — український письменник, поет-лірик, автор понад 40 збірок поезій, широких епічних віршованих полотен (поем), роману «Третя Рота», козак Армії УНР. Належав до низки літературних організацій того періоду — «Плуг», «Гарт», «ВАПЛІТЕ» та ін.
Життєпис
Дитинство та юність
Володимир Миколайович Сосюра народився на станції Дебальцеве. Мати — із Кам’яного Броду (Луганськ). Його батько, Микола Володимирович, за фахом кресляр, був людиною непосидющою й різнобічно обдарованою, змінив багато професій, вчителював, працював сільським адвокатом, шахтарем. Батько, за словами самого поета, мав французьке коріння. Мати поета — Антоніна Дмитрівна Локотош (за походженням сербка) — колишня робітниця Луганського патронного заводу, займалася переважно хатнім господарством.
У 1909–1911 роках працював на содовому заводі міста Верхнього (більш відоме як Третя Рота, нині у складі Лисичанська) в бондарському цеху, телефоністом, чорноробом. З 1911 до 1918 рік навчався в двокласному міністерському училищі м. Верхнього, трикласному нижчому сільськогосподарському училищі на станції Яма Північно-Донецької залізниці, маркшейдерському бюро Донецького содового заводу (м. Верхнє).
У 1918р. у складі робітничої дружини содового заводу В. Сосюра бере участь у повстанні проти кайзерівських військ, стає козаком петлюрівської армії, входить до особистої варти самого Петлюри. Згодом він утік з її лав і потрапив в полон до денікінців. Його розстрілювали як петлюрівця, але рана виявилась несмертельною, і поет вижив. Судив Володимира Сосюру і червоний ревтрибунал, і тільки житейська мудрість голови трибуналу, котрий розгледів у хлопчині поета, врятувала йому життя.
У 1920 р. В. Сосюра опинився в Одесі, де його, хворого на тиф, прийняли до своїх лав бійці Червоної Армії. У 1920-1921 pp. В. Сосюра воює з білополяками та армією Н. Махна. Пізніше у поемі «Два Володьки» поет робить спробу дослідити двоїстість своєї душі:
Рвали душу мою
два Володьки в бою.
і обидва, як я, кароокі,
і в обох ще незнаний,
невиданий хист.
Рвали душу мою —
комунар
і
націоналіст.
«В останні роки чомусь сором’язливо замовчують про те, що весь цвіт письменників і поетів УРСР у роки громадянської війни бився під українськими прапорами зі зброєю в руках проти більшовиків. Петлюрівськими офіцерами були Петро Панч та Андрій Головко, лихими юнаками (юнкерами) — Володимир Сосюра і Борис Антоненко-Давидович, добровольцями-кавалеристами — Олександр Копиленко та навіть 16-річний Юрій Яновський. держчиновниками УНР — Павло Губенко (Остап Вишня), Павло Тичина, Юрій Смолич … Частина з них на початку 1920 року опинилися в лавах боротьбистів і разом з ними перейшли до більшовиків. Але декого, наприклад Остапа Вишню і, за деякими даними, Юрія Яновського, червоні взяли в полон. Але петлюрівська закваска в них залишилася назавжди». — Ярослав Тинченко
Трагедія Сосюри подібна до трагедії М. Хвильового, котрий не витримав такого внутрішнього конфлікту й закінчив життя самогубством. Різниця тільки в тому, що Сосюра-українець не дійшов до заперечення Сосюри-комуніста й лишився жити далі з тягарем своєї двоїстості. Цікавим при цьому є один надзвичайно характерний для Сосюри момент: два Сосюри — українець і комуніст — живуть в одному Сосюрі-поеті поруч, але зовсім окремим життям. До певного часу вони між собою боролись, змагаючись за першість, але потім знайшли компроміс. Цей компроміс знайдено на базі своєрідного поділу між ними сфер їхнього вияву і взаємного невтручання в ці сфери. Сосюра-комуніст має в своєму володінні виключно сферу свідомості, розумового сприйняття дійсності, у той час коли Сосюра-українець неподільно панує в сфері почуття, так би мовити сердечного сприйняття дійсності. Тому в кожній книжці Сосюри можна відразу одним оком відокремити «кесареве кесареві» від «Божого Богові», так само, як це можна дуже легко відокремити й у кожному з тих його віршів, де обидва ці елементи є поруч. Вони не тільки взаємно не проникаються, а навіть взаємно й не доторкаються. Хоча водночас обидва Сосюри цілковито щирі, бо взагалі щирий Сосюра — поет і людина. І зовсім ясно, що радянська влада не має жодних підстав серйозно обвинувачувати Сосюру в зраді їй, бо ж зовсім ясно, що своєю свідомістю він належить їй. А що серцем він українець, то це ж не його провина, а його… нещастя. Інша справа, що в сфері серця він більше на своєму місці, ніж у сфері розуму, але це знову ж таки не його провина, а його нещастя як поета за покликанням.
По закінченні громадянської війни вчився в Комуністичному університеті в Харкові (1922–1923) і на робфаці при Харківському інституті народної освіти (1923–1925); належав до літературних організацій «Плуг», «Гарт», ВАПЛІТЕ, ВУСПП.
Надто відкритий та імпульсивний, В.Сосюра часто бував беззахисним, іноді сам наражався на гострі закиди. Так, він впав у розпач з приходом непу, що відверто відбилося у збірці “Місто” (1924). Щоправда, свою похмуру розчарованість (по-своєму відтінену низкою екзотичних образів — “далекої Іранії”, “замріяної Індії” та ін.) поет досить швидко долає. Вже в поемі “Воно” (1924) читаємо: “Знає він, од непу стало лучче, хоч спочатку й никла голова”. Але недругам було що брати на недобру пам’ять.
Збірки Сосюри “Золоті шуліки” (1927), “Коли зацвітуть акації” , “Де шахти на горі” (1928) сповнені погідних настроїв і снаги творчого діяння. 1927 р. поет пише взоровану на традиції шевченківської політичної сатири поему “Відповідь”; поеми “Вчителька”, “Поет”, “ДПУ”, і найзначнішу з-поміж них — “Заводянка”. Все це дає підстави стверджувати, що він щасливо вийшов з “непівського” психологічного розламу, мобілізувався і як лірик вжився у мирний будень України. Це відзначає неупереджена критика, вбачаючи в Сосюрі провідного майстра ліричного жанру. Однак на терезах політичної кон’юнктури фахова думка вже нічого не важила. Безконечні закиди в бік поета суворішають (аж до “перевиховання” його при верстаті (1931), ввергаючи Володимира Миколайовича у стан глибокої творчої кризи. Настрої відчаю позначалися й на збірці “Серце” (1931) і, зокрема, однойменному вірші.
До проблем громадсько-літературних долучаються особисті, дається взнаки нещадне ставлення Сосюри до свого здоров’я. 1934 р. він потрапляє до психіатричної лікарні. З огляду на розв’язаний у країні терор можна припустити, що це рятує його від набагато страшнішого. Цього ж року Володимира Миколайовича виключають з компартії. Лише 1940 р., після його відчайдушного листа до Сталіна, якому він щиро вірив, поновлюють у лавах ВКП(б).
В ці роки В.Сосюра майже не пише, займається поетичними перекладами. Декотра стильова одноманітність, зумовлена природою поетичного мислення, приховує іншого В.Сосюру — блискучого версифікатора, який досконало володіє словом (наприклад, його переклад “Демона” М.Лермонтова).
І все ж таки “вершители судеб” визнають за краще зберегти “поета робітничої рані”, котрого знає і любить народ. 1936 р. Сосюру приймають до Спілки радянських письменників. 1937 р. він має змогу переїхати з родиною до нової столиці України — Києва, удостоюється ордена “Знак пошани”. У припливі нових сил і надій повертається до роботи. Сумного для країни 1937 р. з’являється збірка “Нові поезії”, яка свідчить, що й у важку пору муза зазирала до В.Сосюри, залишаючи такі свої щемні знаки, як “Айстра” (1934) або “Хвиля” (1934).
“Нові поезії”, а ще більше збірка “Люблю” (1939), означили новий етап його творчості, пору художньої врівноваженості, стилістичної витонченості.
1940 р. В.Сосюра завершує своє найбільше ліро-епичне полотно — роман у віршах “Червоногвардієць”, який увібрав увсе те, що становить автобіографічну основу його творчості 20-30-х років.
Передвоєнні книжки (“Журавлі прилетіли”, “Крізь вітри і роки”, 1940) сповнені мотивів любові до жінки (“Марії”), природи (“Я квітку не можу зірвати”), до Вітчизни, до життя, що, проминаючи так швидко, дарує душі безмір переживань.
Війна застає В.Сосюру в Кисловодську. Згодом він повертається до Києва, у складі письменницьких агітгруп виступає перед населенням. З наближенням фронту разом із Спілкою письменників України виїздить до Уфи. Звідти лунає щире слово поета, його чують і на окупованих землях. Написаний в Башкирії славнозвісний “Лист до земляків” (1941) поширюється у формі листівок по всій Україні.
1942 р. поет наполягає на переїзді до Москви, працює в українському радіокомітеті, українському партизанському штабі і 1943 р. направляється “в розпорядження Політуправління фронтів, які вели бої за Україну”. Співпрацює з редакцією фронтової газети “За честь Батьківщини”, виїздить у діючі війська, виступає перед воїнами.
Виходять з друку збірки В.Сосюри “В годину гніву” (1942), “Під гул кривавий” (1942), з”являються численні публікації в періодиці.
З великих творів цього періоду найцікавішою є поема “Мій син” (1942-1944), що висвітлила драму війни як примножену суму конкретних трагедій і особистих втрат.
1944 р. В.Сосюра повертається до Києва, пише й водночас працює на відбудові міста. “І стало тихо так навколо, мов не було землі”, — так увічнить він першу хвилину миру в поемі “Огненні дороги” (1947).
Останні роки життя
Володимир Сосюра у 1950-ті роки
У 1948 Сосюру відзначено найвищою тоді нагородою — Сталінською премією.
Риси ідейно-стильової еволюції виявилися у вірші 1941 р. “Любіть Україну!”, що на хвилі переможного настрою відразу пішов у світ, був опублікований в Україні та Москві (в перекладах О.Прокоф”єва та М.Ушакова), а 1951 р. спричинив до найгостріших звинувачень поета в націоналізмі. Починаючи зі статті в газеті “Правда” (1951, 2 лип.) “Проти ідеологічних перекручень в літературі”, наростає каламутна хвиля “голобельних” виступів, у яких В.Сосюрі відмовляється у праві на громадське й літературне життя і в запопадливій “активності” заперечується вже не тільки цей вірш, а й все створене ним.
В.Сосюру перестають друкувати, він живе під прямою загрозою арешту, відміненого тільки зі смертю Сталіна 1953 р. І тоді з”являються нові книги віршів “За мир” (1953), “На струнах серця” (1955), “Солов”їні далі” (1957).
Багато працює В.Сосюра в епічному жанрі — пише поеми “Студентка” (1947), “Вітчизна” (1949), “Україна” (1951).
За таких обставин у поета виникла психічна хвороба і він був змушений декілька разів лягати до лікарні. Незважаючи на велику продуктивність (понад 40 збірок поезій), творчі досягнення Сосюри були значно нижчі за його можливості.
Збірні видання творів Сосюри: «Поезії в 3 томах» (1929–1930), «Твори в 3 томах» (1957–1958), «Твори в 10 томах» (1970–1972).
У 1937–1957 рр. мешкав у Києві в будинку письменників Роліт, з 1957 р. — в будинку на вул. М. Коцюбинського, 2, де йому згодом встановлено пам’ятну дошку.
У 1958 році пережив перший інфаркт, відтоді перестав вживати алкоголь, курити та грати в улюблений більярд. Підкосив Сосюру другий інфаркт, після якого він майже не виходив з помешкання. «…вони з мамою поїхали якось у Кончу-Заспу і через день-два тато помер», — згадував син Володимир.
Було це 8 січня 1965 року.
Похований в Києві на Байковому цвинтарі (надгробний пам’ятник — граніт; скульптор О. О. Банников; встановлений у 1968 році).
Особисте життя
Офіційно Володимир Сосюра був одружений тричі.
Уперше — в 1922 році. Його дружина — Віра Каперівна Берзіна, колишній політрук червоноармійського ескадрону, студентка, як і він сам. Жили у повоєнному Харкові. Цій жінці присвятив поему «Робфаківка». Причиною розлучення стали її шовіністичні погляди:
Ми з тобою зійшлися в маю,
ще не знав я, що значить ідея.
Ти й тоді Україну мою: не любила, сміялася з неї.
Від першого шлюбу в нього було двоє синів — Олег і Микола.
Вдруге Сосюра одружився в 1931 з Марією Гаврилівною Даниловою, з якою познайомився у Сталіно. Вона була на 12 років молодшою, закінчила балетну школу в Києві. 15 січня 1932 року в них народився син Володимир.
У 1949 р. Марію Сосюру заарештували начебто за розголошення державної таємниці і заслали до Казахстану. Через п’ять років вона повертається і з’ясовується, що Володимир взяв третій шлюб. Заради Марії Гаврилівни він розриває попередній шлюб та повертається до неї. Разом вони прожили до кінця життя.
Творчість
Ранній період літературної творчості
Рання поезія В. Сосюри вбирала художні здобутки різних стилів і течій того часу (символізму, імпресіонізму). Разом із тим увиразнювались риси його власного стилю: романтика боротьби й кохання, гостро відчутий «смак» життя, барв, звуку, злитість суб’єкта лірики з навколишньою дійсністю.
У 1921 р. побачила світ збірка Сосюри «Поезії», що досі вважалася його першою книжкою (проте віднайдений документ корегує цю думку: рукою Сосюри в нім записано, що в 1918 р. було надруковано й видано першу збірку його поезій «Пісні крові…», але її поки не знайдено). Цього ж 1921 p., виходить поема «Червона зима», яка зробила Сосюру знаменитим.
Естетика, з якої народилася «Червона зима» і яку несла лірика В. Сосюри 20-х років (збірки «Червона зима»; «Осінні зорі», 1924; «Сьогодні», 1925; «Золоті шуліки», 1927; «Коли зацвітуть акації», 1928 та ін.), визнавала й підносила цінність кожної окремої долі, що зливається з народною, але не губиться, не розчиняється в ній безслідно.
З-під пера митця вийшла низка ліро-епічних поем: «Оксана» (1922), «Робітфаківка» (1923), «Воно», «Шахтар», «Сількор», «Хлоня». До цих творів, треба гадати, належала й поема «Махно» (близько 1924р.), текст якої не зберігся. Одним із перших проявів інтересу молодої літератури до рідної давнини став віршований роман В. Сосюри «Тарас Трясило» (1926).
Від 1925 р. В. Сосюра повністю віддається літературній праці, полишивши агітпроп, а потім і Харківський університет.
Уже в перших збірках Сосюра виявив себе найсильнішим ліриком в українській поезії своєї доби. Його співучі й повні незглибної ліричної стихії поезії вражають задушевністю, революційним запалом і пристрастю інтимних почувань. Основні джерела, якими живилася лірика Сосюри (народна творчість, Тарас Шевченко і пізніші лірики), перетопилися в його поезії на оригінальний стиль, позначений класичною простотою вірша, співучістю і романтичним піднесенням.
Починаючи вже з раннього періоду творчості, в поезії Сосюри знайшли відображення і суперечності його доби: типова для українського інтелігента 20-их років неможливість поєднати відданість більшовицькій революції з почуттям національного обов’язку: поема про внутрішнє роздвоєння («комунар і націоналіст») «Два Володьки» (1930), відразу по виході заборонена збірка «Серце» (1931). Попри заборони, у творчості Сосюри того часу потужно пробивається мотив українського патріотизму (недрукована поема «Махно», відома лише в уривках «Мазепа», 1930).
У 1927—1929 pp. написав низку поем. Неупереджена критика вбачає в В. Сосюрі провідного майстра ліричного жанру, але «провладні» критики все суворіше засуджують творчість поета, ввергаючи його в стан глибокої творчої кризи. Настрої відчаю позначилися й на збірці «Серце» (1931) і, зокрема, на однойменному вірші.
За «націоналістичні ухили» у 1934р. поета виключають з партії та зі Спілки письменників. У ці кризові роки В. Сосюра майже не пише, займається поетичними перекладами. 1936 р. Сосюру все-таки знову приймають до Спілки радянських письменників. У припливі нових сил і надій він повертається до роботи. Наступних років з’являються збірки «Нові поезії» (1937), «Люблю» (1939).
Пізня творчість
На тлі голодної смерті мільйонів українських селян, і репресій та розстрілів діячів української культури за постишевщини це довело Сосюру до межі психічного розладу. Попри ці несприятливі обставини, у 1930-их роках Сосюра, поруч з будівничою тематикою (типовий «Дніпрельстан» ще з 1926), майже єдиний в Україні культивував інтимну, любовну лірику: «Червоні троянди» (1932), «Нові поезії» (1937), «Люблю» (1939), «Журавлі прилетіли» (1940) та інші.
У 1940 р. В. Сосюра завершує своє найбільше ліро-епічне полотно — роман у віршах «Червоногвардієць», який увібрав усе те, що становить автобіографічну основу його творчості 20 — 30-х років: спогади про дитинство, передреволюційна Донеччина, громадянська війна, боротьба й кохання в якомусь своєму магічному поєднанні. Останні передвоєнні книжки («Журавлі прилетіли», «Крізь вітри і роки», (1940) сповнені мотивів любові до жінки («Марії»), природи («Я квітку не можу зірвати»), до Вітчизни. Дві любові поета — до жінки й Вітчизни — були двоєдиним джерелом його поетичного натхнення. Інтимну лірику Сосюри зчаста іменують «Книгою Марії». На перший погляд, це не зовсім справедливо, адже поетична галерея романтизованих жіночих постатей у творчості поета широка: і Ївга, і Галя, і загадкова Констанція… Та з усіх цих милих серцю імен найбільше чомусь відгукувалось у душі митця старозаповітне ім’я — Марія. «…Губи шепочуть в блаженнім пориві для мене єдинеє ім’я: «Маріє!..» (1931); або ж: «Твоє ім’я «Марія» найкраще всіх імен» (1948).
Зеленіють жита, і любов одцвіта,
і волошки у полі синіють.
Од дихання мого тихий мак обліта,
ніби ім ‘я печальне — Марія.
(1925)
Друга книга Сосюриної поезії — книга України. Безліч творів поета присвячено патріотичній темі: протягом цілого життя він повсякчас сповідається в любові та клянеться у вірності рідній землі. Причому образ Вітчизни поступово розростається — від маленької Третьої Роти через степове роздолля Донеччини — до всього українського світу з неодмінними «ясними зорями» й «тихими водами». Саме за незгасну любов до України неповторному Володьці судилося зазнати найбільше прикрощів, але жодні приписи чи й навіть вироки не змусили його відректися найдорожчого.
Любіть Україну, як сонце любіть,
як вітер, і трави, і води…
В годину щасливу і в радості мить,
любіть у годину негоди.
(1944)
Патріотичний вірш «Любіть Україну!» у 1951 р. став причиною найгостріших звинувачень поета в націоналізмі. В. Сосюру знову перестають друкувати, він живе під прямою загрозою арешту, яка зникає тільки зі смертю Сталіна 1953 р. І тоді з’являються нові книги віршів «За мир» (1953), «На струнах серця» (1955), «Солов’їні далі» (1957).
Поема «Мазепа» (розпочата 1929 р., завершена в 1959 — 1960) віднесена до «заборонених творів», разом з ґрунтовним літературознавчим аналізом вона була опублікована в журналі «Київ» лише 1988р., адже за сталінщини опублікувати її не було ніякої змоги, бо постать гетьмана офіційно спотворювалася, а його дії вважалися зрадницькими. Ю. Барабаш у дослідженні твору слушно вказував на стильову неоднорідність поеми. Якщо в першій частині образ Мазепи окреслюється в романтичному плані, то в другій значна увага відведена філософському осмисленню історичних подій кінця XVII — початку XVIII ст. і ролі в них гетьмана, який рішуче виступив за відновлення козацької держави. Поет дотримується концепції патріотичної діяльності Мазепи й спростовує великодержавницькі — і царські, і комуністичні — версії «зрадництва» гетьмана. У поемі акцентується, що Мазепа ніколи не був зрадником рідного народу, а дбав про нього, намагався звільнити від московського колоніального пригнічення. Звичайно, поразка гетьмана наклала драматично-трагічний відбиток на його образ у художньому трактуванні Сосюри.
У 1960р. Сосюра завершує поему «Розстріляне безсмертя», розпочату в довоєнний час і опубліковану тільки 1988 р. в журналі «Вітчизна» (№ 1). Є підстави вважати, що «заспівна» частина цього твору, присвяченого жертвам сталінського терору, є поновленим з пам’яті шматком втраченої поеми «Махно». Цей твір засвідчив, що Сосюра ніколи не зраджував ідеалів юності, коли зі зброєю в руках боровся за українську незалежність, коли разом зі своїми побратимами у 20-х роках намагався піднести до європейського рівня рідну літературу. В поемі щиро й тепло йдеться про цвіт нашої творчої інтелігенції, який було брутально обірвано сталінськими: сатрапами в передвоєнне десятиріччя. Тому хвилююча повінь ліризму, яка сповнює розповідь, часто переривається інвективами на адресу новітніх опричників. Так, тема України, тема її драматичної історії в трагічної сучасності жила й пульсувала в творчості Сосюри впродовж усього його творчого життя.
Низку цікавих творів приносять книги “Близька далина” (1960) і “Поезія не спить” (1961), що виходять з робітні Сосюри попри його тяжку хворобу серця.
З великим хистом і щирістю, без розпачу й скорботи, говорить поет про красу осінньої пори у віршах, що входять до збірок “Осінні мелодії”, “Весни дихання” (1964).
У поезії В.Сосюри звучать біблійні мотиви у їхній зворушливій людяності. Утверджується народний світогляд з його мірками добра і зла. І хоча поет готовий боротись і перемагати, але ще більше він уміє любити. І прощати… Прилучаючись до ідеї безсмертя душі, сповненої добра і краси:
Одсіяють роки, мов хмарки над нами,
і ось так вже в полі будуть двоє йти,
але, васильками станем — я і ти.
Так же буде поле, як тепер, синіти,
і хмарки летіти в невідомий час, і
другий, далекий, сповнений привіту,
з рідними очима порівняє нас.
(“Одсіяють роки…”)
На біблійно-міфологічних сюжетах побудований твір “Христос”, написаний 1949 р. Стара Біблія в трьох її книгах, образи і відомості, запозичені з цих аналів, власне і є головними. Образ Христа у поемі змальовується протягом всього його життя.
Другою поемою, яка по-своєму продовжує біблійно-космогенічні уявлення Сосюри, є його цікавий, але своєрідно незавершений твір-поема “Ваал”. Яка доля персонажів — Каїна, Єви і Адама, — проте мова в іншій поемі Сосюри — його “Каїні”.
Віднайдено рукопис поеми “Мойсей”, яка має бути надрукована в журналі “Київ” у 1997 р.
Володимир Миколайович Сосюра залишився ніжним і тривожним співцем глибоких почуттів людини.
Стали класичними його вірші “Так ніхто не кохав”, “Коли потяг у даль загуркоче”, “Білі акації будуть цвісти”, “Пам’ятаю вишні доспівали”, “Сад шумить”, “Васильки” та багато інших.
Творчої праці не кидав він і тоді, коли тяжко занедужав. Володимир Миколайович Сосюра пішов од нас у розквіті свого таланту.
Живи, моє серце, живи не для себе,
для себе ж бо ти й не жило, —
писав він у вірші “Люблю України коханої небо”.
Вибрані твори
Слова вірша «Любіть Україну» на постаменті Державного прапора України, встановленого у Змієві на честь 20-ї річниці Незалежності
Романи
• Третя Рота (1926-30; 1942; осінь 1959 — весна 1960)
- Червоногвардієць (1937-40; віршований роман)
Вірші
- Білі акації будуть цвісти
- Васильки
- Весняний сад
- Вода десь точить білий камінь
- Ганна Іванівна
- Гей, рум’яні мої небокраї
- Дніпрельстан
- До брата
- Іще не скресла крига на Дніпрі
- Зима
- Коли потяг у даль загуркоче (аудіофайл, голос В. Сосюри)
- Коли світало
- Люблю весну, та хто її не любить
- Любіть Україну (1944)
- Літо
- Марії
- Осінь
- Солов’їні далі
- Степ
- Так ніхто не кохав
- Третя рота (Павлу Безпощадному)
- Учитель
- Хлопчик
- Хто в рідному краї тепло здобуває
- Шахти, терикони
- Я пам’ятаю
- Як я люблю тебе, мій краю вугляний
Поеми
- 1917 рік (1921)
- Віра (1923)
- Вітчизна (1949)
- Володька (лютий 1943)
- Вчителька (1928–1929)
- Галичанка (1931)
- ДПУ
- Заводянка (1927)
- Залізниця (1923–1924; епопея з п’яти поем)
- Мазепа
- Махно
- Минуле (1930)
- Оксана (1922)
- Розгром
- Розстріляне безсмертя (1960)
- Студентка (1947)
- Червона зима
Слова пісень
- Пісня про Якіра (музика Пилипа Козицького)
Вшанування пам’яті
- На батьківщині поета у м. Сіверську працює меморіальний музей.
• Пам’ятник Володимиру Сосюрі (Лисичанськ)
100-річчю від дня народження Володимира Сосюри присвячена Пам’ятна монета НБУ номіналом у 2 гривні.
• У 1998 р. випущена марка України із зображенням Володимира Сосюри.
- Життю і творчої діяльності В. Сосюри присвячені: документальний фільм «Володимир Сосюра» (1971, реж. В. Кіслов), відеострічка «Володимир Сосюра» (1993)[8], а також документальний фільм «Так ніхто не кохав» (2008, част. 1, 2) з телевізійного циклу «Гра долі» (реж. В. Образ, студія ВІАТЕЛ).
2007 року українські літературознавці випадково знайшли невідомий доти вірш Володимира Сосюри у газеті «Селянська громада» від 3 серпня 1919 року під назвою «Останній бій».
Література
- Енциклопедія українознавства : Словникова частина : в 11 т. / Наукове Товариство ім. Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж ; Нью-Йорк ; Львів : Молоде життя, 1954–2003.
- Доленґо О. Творчість В. Сосюри. X. 1931;
- Стебун І. Володимир Сосюра. К. 1948; зб. Володимиру Сосюрі. К. 1958;
- Бурляй Ю. Володимир Сосюра. Життя і творчість. К. 1959;
- Кудін О. В. Сосюра. К. 1959;
- Лавріненко Ю. Розстріляне відродження. Мюнхен 1959;
- Укр. письменники. Біо-бібліографічний словник, т. V. К. 1965;
- Радченко Ю. В. Сосюра, літ.-критичний нарис. К. 1967.
- Моренець В. Володимир Сосюра. К. 1990.
- Костюченко В. Біль аж до краю дороги… К. 2004.
- ДОЛЕ МОЯ ЧОРНО-БІЛА ІЗ КНИГИ СПОГАДІВ, Володимир СОСЮРА // № 21 (396) 8 — 14 червня 2002
- «Чом мене не розстріляли у ЧК тоді?», Микола ПАЦАК// «Рабочее слово» № 6 (12 лютого 2010)
- Володимир Сосюра малим боявся кавунів, Віталій Жежера// Громадянин України, № 1 (109) 2008
- Золото у кожного в душі. — Донецьк: Східний видавничий дім. — 2010. 296 с.
- Постаті. Нариси про видатних людей Донбасу. — Донецьк: Східний видавничий дім, 2011. — 216 с.
- Тризуб і червоний шлик: бойові дороги Володимира Сосюри
Вибране