Поезія Марти Тарнавської (Р. Доценко)

Серед ґрона талановитих українських поетес, що проживають на Заході, таких, як Галя Мазуренко й Наталя Лівицька-Холодна, Емма Андієвська й Віра Вовк, Ганна Черінь і Олександра Черненко, — якщо обмежитись лише кількома іменами, — непересічне місце посідає Марта Тарнавська. Вона авторка всього двох книжок поезій — Хвалю ілюзію (1972) і Землетрус (1981). Але ж ми знаємо, що не кількістю визначається вагомість поезії: он Леонід Лиман з Нью-Йорка, дуже цікавий поет, скромніший здобутками як прозаїк (дві повісті), однак відомий більше як жвавий публіцист, так за кількадесят літ і не спромігся на окрему поетичну збірку, а проте поетична творчість його становить одну з найсвоєрідніших сторінок у літературі повоєнної еміґрації. Як і дорогі для Марти Тарнавської імена неокласиків: Микола Зеров та Михайло Драй-Хмара мали за життя по одній лише збірці, а заважили ті скромні обсягом книжечки куди більше за чиїсь там сотенні томи! При тому ще треба взяти до уваги, що на еміґрації всі книжки виходять або коштом автора, або при матеріальній підтримці громадських та приватних фондів, і поява-непоява того чи іншого видання часто-густо зовсім не залежить від його мистецької чи суспільної вартості (як і у нас в Україні, зрештою). Тож не спішім з висновками і щодо Марти Тарнавської, яка видає свої твори в міру матеріальної спромоги; додамо до цього, що вона не тільки поетеса, а й талановита новелістка (збірка оригінальних і перекладних новел Самотнє місце під сонцем, 1991), перекладачка поезії, критик та літературознавець, а ще подвижницька діячка у такій трудомісткій ділянці, як літературна бібліографія (кілька солідних покажчиків англомовної україніки та ін.), — тож якусь частку можливого її поетичного доробку витискають дорогою інші творчі захоплення.

Народилася Марта Тарнавська (дівоче її прізвище Сеньківська) 15 листопада 1930 р. у Львові, перші дитячі роки жила в містечку Устріки Долішні (де лікарював її батько, що замолоду воював добровільцем в Українських січових стрільцях і побував з ними у Наддніпрянщині). Передвоєнні кілька років Марти минули в невеликому місті Солець над Віслою, це вже в глибині Польщі, тут родину застала й німецька окупація. До школи дівчинка почала ходити в тому ж таки Сольці, де школа була польська, а трохи згодом батьки віддали її до новозаснованої української народної школи в місті Радомі, кілометрів за сто від Сольця; Мартин дядько, Лев Яцкевич, в якого вона мешкала тоді, не тільки цікавився поезією, а й сам віршував і,— як гадає сама Тарнавська, — може, тим якраз і збудив у ній інтерес до віршування. (Писати вірші Марта почала на десятому році життя).

Після Радома було ще короткочасне навчання в школах та гімназіях у Зборові, Тернополі, Криниці, потім перерва, пов’язана з воєнним лихоліттям, а у 1945-48 рр. українська гімназія в Зальцбурзі (Австрія) і екзамени екстерном в українській також гімназії у німецькому місті Берхтесґадені 1948 року.

Саме тут, уже за межами української землі, в 1946 році і були надруковані вперше поезії юної гімназистки. Відомі нам вірші з тих молодечих спроб свідчать і про достатню технічну вправність, і навіть про аж ніяк не підліткову образність і задуму:

Утікатиму з гір в гамірливі долини,
щоб щоразу вернутись в покорі до тебе.
Без докорів зустрінеш, мов блудного сина,
і простягнеш окраєць гостинного неба.

(“До самоти”, 1947)

У перші повоєнні роки Німеччина й Австрія (власне, західні окупаційні зони обох країн) були перелюднені українськими втікачами розмаїтої масті, яких аж ніяк не приваблювала перспектива повернення на рідні землі, де більшовицький рай добре дався взнаки від 1918 року (на сході України) і 1939 (на її заході). А в старовинному мальовничому місті Зальцбурґ у передгір’ї Альп тоді діяли різні українські громадські інституції, виходила преса (газета Нові дні, літературно-мистецький місячник Літаври, в якому друкувалися, між іншим, невідомі твори Миколи Зерова, Юрія Клена), видавалися українські книжки (як от перші збірки Бориса Олександріва Мої дні, 1946 р.— та ще й тиражем у 2 тис. примірників, що, як на поетичну книжку, може й цілу п’ятдесятимільйонну Україну осоромити, — Ігоря Качуровського Над світлим джерелом, Остапа Тарнавського, майбутнього чоловіка Мартиного, Слова і мрії, обидві 1948 р.), — одне слово, нуртувало українське культурне життя, тим паче, що й саме довкілля цьому сприяло: пам’ятки давньої архітектури, численні музеї, Музична академія (це ж місто — батьківщина Моцарта).

Тим-то не дивно, що у пам’яті Марти Тарнавської залишився Зальцбурґ, “де зупинилась непомітно вічність”, як місто юності й краси, як “азиль кохання”, де вона засвоїла “маленьку власну мудрість”, що треба

ловити в жмені радощі життя,
віддатися захопленню хвилини
і жити — вже, сьогодні, в кожну мить.

(“Американський триптих”, 1975-78)

Ця весняна життєва пора і спогади про місто, яке музикою бринить,

мов фортеп’ян під пальцями мистця,
що силою божественної мови
веде за щастям стужені серця, —

через кілька років ожили у симпатичній поемці Марти Тарнавської “Зальцбурґ”.

1949 р. вона одружується і переїздить з чоловіком до США. Не знаючи мови, не маючи професійної освіти, у чужому новому світі (новому з малої і з великої літери), — нелегко попервах довелось їй, як і іншим вимушеним новоприбульцям до Штатів. Вражало багато що в цій країні інших традицій, іншої ментальності, в країні, яка не зазнала катаклізмів двох кривавих світових воєн на одне покоління, не знала тоталітарних режимів і не розуміла цих вихідців з нікому не відомої України. Не раз в українських діаспорних поетів повоєнної хвилі постає образ неприкаяних і невлаштованих заблуд, “недобитків війни” зі старого світу, які опинились на землі чорно-білих контрастів і ситих статків (як от у вірші “Ді-пі” чи не найнеприкаянішого з поетів еміґрації — Михайла Ситника — назва від англійського “displaced persons”, себто “переміщені особи”), але, здається, ніхто не зумів так надзвичайно проникливо розповісти про цей перехідний стан душі на порозі незнаної заморської землі, коли “попереду — непевність і неспокій”, і про перші етапи входження в новий світ, як це зробила Марта Тарнавська в “Американському триптиху”, своєрідному тричастинному циклі з дев’яти поезій.

Вісімнадцятирічна дівчина на палубі океанського пароплава з еміґрантами, вона вся в чеканні цієї нової країни, он уже на обрії берег… І раптом усвідомлення, “що це ж не тільки інший кон-ти-нент”, що “океан для мене — Рубіконом, що спалено мости і повороту уже нема туди, де залишились моє дитинство, юність і Европа”. Прибульців “парадно, з гімном зустрічають”. На пристані стоїть просто-волосий, у розстебнутому піджаку, незнайомець — “відпружений, задуманий, свобідний”, він дивиться на корабель в океані, —

а я пригадую раніше чуті гімни:
стрункі ряди і хлопців і дівчат,
і дефіляду гусячого кроку,
і вправну муштру монолітних мас,
і музику, що рвалася до бою…
— Ні, не було в цій дисципліні місця
на легковажну і свобідну позу,
на пацифіста, що у час салюту
стоїть, задуманий, з рукою у кишені…
— Співали: “батьківщина понад все –
усе, що маєш, хто ти є, чим будеш,
їй все завдячуєш і їй життя ти винен” —
не раз, у жертви мить,
а вік весь, день у день.
— Учили: ти — лиш ґвинтик у машині,
ти сам — ніщо, важливий — колектив!
Більш урочистого піднесення немає,
як лопотіння рідних прапорів,
як “гайль”, “ура” мільйонів в унісон,
як море рук, піднятих у салюті…
… Я з цим росла, і не чуже це кредо:
дитиною у лавах пластунів
любила марші, прапори на вітрі…
— Та ось тепер на палубі дивлюся,
як немуштрований цивільний чоловік
спокійно слухає, як грають рідний гімн, —
і я — зворушена.

Уперше розумію:

це — громадянин вільної країни,
не жертва, не слуга, не раб теорій,
не добриво імперій і вождів.
І я в думках вже простягаю руки
в майбутнє, в завтра: хочу і собі
могти колись підняти гордий погляд
і знати: найцінніша у житті —
проста, забута світом, людська гідність.

Цей вірш з першої частини триптиху називається “Перша лекція демократії”. Лекція ця була і для юної героїні, і для кожного іншого на палубі, — і навчала вона не тільки демократії, а й простої людської (а відтак і громадянської) гідності. Але коли вдумаємось, то це ж лекція і для всіх нас, в Україні сущих, бо ж ми тільки на порозі цієї самої демократії і громадянського суспільства, обсновані по вуха рудиментами тоталітарного мислення і нетерпимості до іншої думки, коли вона розбігається з нашою думкою.

І таких лекцій було чимало для вчорашньої випускниці європейської гімназії, що “начитана Франком, Коцюбинським”, пішла працювати на фабрику, “стала в лави пролетаріяту з молодечим запалом”. Попервах машина не дається панувати над собою, дошкуляє молодій робітниці мовний бар’єр, муляє психологічна незвичність середовища й обставин, та почерез усе це простягаються до неї сповнені симпатій, хоч і приперчені деколи, жарти юнаків-товаришів по праці, і теплі їхні усмішки, і дружні руки допомоги:

це шнури мостів гімаляйських
над прірвами кляс і націй,
над бурними ріками мов —
мости із людського в людське…

(перший вірш з “Другого відкриття Америки”).

Лекція демократії поглиблювалася в міру того, як тривало вростання в демократичне і громадянське суспільство — без гучних слів, але з сумлінною працею (бо ледарям тут не світить), далі з університетськими студіями, із заглибленням у вічні проблеми пізнання і буття. І з політичними дискусіями студентів та професорів, які “не ждуть” “директив згори”, “не хочуть ‘подобатись масам’”, а самі собою в суперечках продираються і пробираються до істини. Істини, яка полягає в тому, що

складна і повільна
ця дорога демократії:
це — не спалах вогню екзальтацій,
— не геройство одної днини,
це — не фрази патріотичні,
це — не вірнопоклонні заяви —
тут потрібна цивільна відвага,
щоб не завжди плисти з течією,
щоб у сірій щоденній праці
заступатись за власну гідність
і за право свобідної думки –
не своє лиш, але й опонента.

Про рослину свободи кажуть,
що її підживити треба
часом жертвою свіжої крови.
Та забули сказати романтики,
що рослина свободи не виживе,
як її не підлити щоденно
гірким потом упертого труду.

(“Мораторій” з “Третього відкриття Америки”).

Так формувалося світобачення молодої поетеси, яка була перейнята гірким досвідом трагічної української історії, збагачена великими мислителями та письменниками заходу й сходу (коли “в єднанні понадчасовім Плутарх, Конфуцій, Вольтер”), творами митців та музик різних країн і народів.

Марта Тарнавська закінчила з найвищою відзнакою університет Темпел у Філадельфії, і вже довгі роки мешкає у цьому великому амери-канському місті разом зі своїм чоловіком, знаним поетом та есеїстом, автором спогадів про львівське літературне життя воєнних літ, головою президії Об’єднання українських письменників на еміґрації “Слово”. Філадельфія — один з найзначніших осередків української громади у США, там у різний час жили такі письменники як Галина Журба, Марія Струтинська, Зосим Дончук, Іван Кмета-Ічнянський та інші, працювало видавництво “Київ”, за редакцією Б. Романенчука виходив (у 1950-64 рр.) двомісячний журнал під такою ж назвою (на його сторінках друкувалися поезії і проза, статті й мемуари С. Гординського, О. Тарнавського, В. Чапленка, В. Дорошенка, В. Блавацького тощо), бібліографічно-книгознавчий квартальник Українська книга, публікувалося чимало українських книжок (зокрема прозові твори З. Дончука, В. Волкова, В. Радзикевича, Ольги Мак, поезії Л. Полтави, В. Біляїва, Л. Ромена, А. Галана). Отже, Філадельфія — місто з певними українськими традиціями, до яких немало зусиль доклало й подружжя Тарнавських (до речі, прізвище це досить поширене серед вихідців із Західної України, тому не зайве буде нагадати, що письменники Зенон Тарнавський, Юрій Тарнавський та Остап Тарнавський ніякі не родичі між собою).

Робочий день Марти Тарнавської, як, властиво, і всіх українських письменників у діаспорі, складається з “двох змін”: заробляючи на прожиття фаховою працею (в юридичній бібліотеці Пенсільванського університету), для творчості вона має лише паузи між університетськими й хатньо-побутовими клопотами, перемежовані ще бібліографічно-пошуковими студіями. Але з тих окрушин часу поетеса викристалізовує добротний мистецький кришталь поетичного слова: сконденсований час, може, навіть сприяє тому, що пружна енергія творить розряди високої духовно-емоційної частоти. Завдячує це Марта Тарнавська не тільки талантові, а й непересічній професійній школі.

Передусім ідеться в цьому разі про празьку школу української поезії (20-30-ті роки), репрезентовану такими першорядними поетичними іменами, як Євген Маланюк, Олекса Стефанович, Оксана Лятуринська, Юрій Дараган, Максим Грива (котрий рано померши, не встиг стати “першорядним”, але енергією своєю і запалом мав до того завдатки), окрім того ще Леонід Мосендз, Олег Ольжич та інші, які волею еміґрантських обставин чи то з’їхалися до Праги, чи то тільки друкувалися там (хоч заразом і у Львові, й у Варшаві, або й у Парижі). Ця поетична школа, живлена національною державотворчою ідеєю, явила якісно новий сплав такої мислительної та духовної сили, що весь “закордонно-західний” відлам української поезії розвивався під знаком пражан. Але Марта Тарнавська — представниця повоєнної епохи й ґенерації: війна й переміщення української еміґрації з близького на далеке, переважно заморське, закордоння, зміна політичних реалій у західному світі, переоцінка тактики й стратегії в житті діаспори, коли хоч-не-хоч доводилося ставати “бігунами на довгу дистанцію” (Україна у просторі подаленіла, а незалежність її і зовсім розпливалася в неозначеному майбутті), естетичні й стилістичні новації в західних літературах, в безпосередньому мовному контакті з якими перебували українські автори, — все це зумовило корекцію як світоглядних, так і суто мистецьких акцентів. “Епіцентр надій” залишався той самий, однак у повсякденні, творчому й побутовому, увага щораз частіше переключалася на індивіда, на особистість в іншонаціональному середовищі, на проблему гідного її виживання, на вираження порухів її душі, тонших чи й грубших. Впливи, отже, празької школи, хоч дехто з її чільних творців жив і творив уже й на новому континенті, поступово ставали більш опосередкованими.

Натомість — набирала на силі традиція, що йшла від київських неокласиків. Дивовижна взагалі це з’ява — “п’ятірне ґроно” поетів: Микола Зеров, Максим Рильський, Михайло Драй-Хмара, Павло Филипович, Освальд Бурґгардт (що на еміґрації став Юрієм Кленом), до яких можна долучити Михайла Зерова (Ореста) та ще з певними застереженнями Віктора Петрова й Михайла Могилянського у прозі, а з молодших сучасників — новеліста й поета Дмитра Тася, поетесу Ладю Могилянську, — поети всі до одного забиті режимом чи травмовані (М. Рильський), один тільки випущений на вигнання (О. Бурґгардт) і один, що своєю волею пішов туди і там тільки розкрився (М. Орест), — а такої великої потуги й тривалості в часі поле притягання цього, здавалося б, чисто професорсько-інтелігентського гуртка, що творив поезію високої культури, тонкого інтелекту, елітарної начебто камерності (і саме тим страшнішу для панівної люмпен-ідеологічної цноти)! Мало хто із справжніх поетів еміґрації уник зачарування їхнім поетичним словом, закоріненим в античній старожитності, але запрограмованим на вселюдську вічність: часткові орієнтири могли зміщуватись, та ніколи не зазнавало зміщень посутнє й глибинне — орієнтація на гармонійно розвинену людську особистість, позбавлену хуторянських і народницьких комплексів (“мою Хохляндію вишневу” — цей вираз можна було дарувати лише оголеному лірикові Сосюрі) і збагачену всіма здобутками світової культури (далі при бажанні можна процитувати собі нещодавно дискваліфікованого класика: він часом говорив красиві й навіть слушні слова, коли мав на меті засипати порохом очі). Вадим Лесич, Леонід Полтава, Борис Олександрів, Ігор Качуровський, Олег Зуєвський, Теодор Матвієнко та багато інших кожен своєю мірою пройшли через школу неокласиків. Чимало завдячує неокласикам і Марта Тарнавська у своїй поетиці, в умінні тактовно урівноважувати безпосередні життєві імпульси й імпресії з образами та порухами думки, породженими різноманітними малярськими, музичними чи літературними явищами, асоціаціями тощо. Звичайно, українському поетові на заході вільно вдаватись до образів із музеїв Парижа чи Рима, захоплюватись краєвидами урбанізованої Нової Англії чи землетрусної Каліфорнії — у нього це виходить природно й невимушено, бо ж він усе те бачив і чув і перейнявся ним навіч, дотично й доглибно, не бувши відмежований від світу залізобетонними кордонами та ідеологічними табуізмами. А для нас це править за ще один доказ того, що неокласики тисячу разів мали рацію: світ (географічний, а відтак і мистецький) і повинен бути відкритий для людини, адже тільки все дивосвіття вражень та впливів і творить неповторну й повноцінну особистість — вільну людину у вільній країні. Що ж, направду багатший той, у кого народжується образ від живого музейного (не репродукованого) Ван Ґоґа:

Учора тут палахкотіла осінь,
немов Ван Ґоґ пройшов міським бульваром,
покидавши з небесної палітри
доспілу щедрість.

(“Хвалю ілюзію”, 1964)

Або хто, знайомий з австрійським поетом без перекладацького посередництва, може сказати про себе:

Палючу спрагу, що гірка, мов сіль,
гашу вином — поезією Рільке.

(“Автопсихотерапія”, 1960).

А оскільки весь цей рукотворний і “розумотворний” світ становить нормальне середовище нашого буття, то й надихатись ним — річ природна, хоч для нас, заґратованих і загартованих залізною запоною, воно досі було забороненою розкішшю. Тож коли І. Качуровський каже, що завдяки впливам неокласиків та пражан у творчості Марти Тарнавської виробився нахил до “так званої поезії другого ступеня — що її звуть ‘поезією в квадраті’, до “поезії, що виникає не з безпосередніх життєвих вражень, а з читання книжок, із слухання музики, із споглядання мистецьких образів”, то хочеться бачити в цьому лише констатацію відмінної (від інших) риси, а не якоїсь вади. Якщо школа, — байдуже, від старо- чи новокласиків — допомагає прямим життєвим імпульсам трансформуватись у справжню живлющу поезію — то це ж поезія “в квадраті” і “в корені” воднораз, і дай Боже здоров’я такій поезії від Зеленого до Філадельфійського Клину (і через океан, і через континенти: від Геннадія Туркова, самобутнього українського поета і перекладача поезії з Далекого Сходу, що ніяк не діждеться своєї першої оригінальної книжки у Києві, і до Марти Тарнавської, що живе на Далекому Заході й теж хотіла б бачити свою збірку, наразі третю числом, виданою в Києві).

Але Марта Тарнавська не така вже й залежна від вторинних джерел: її природна образотворчість вкупі з асоціативною насиченістю поетичної думки свідчать самі за себе: “Любов, мов серцекружне веретено — і крутиться дівоча голова” (“N.N.”, 1952), “вітер… хмарить обрій” (“Вітер”, 1958), “Сумніви — правди посли” (“Слово про полк ілюзій”, 1959), “Самотність… — щедрість ранньої зрілости, що скидає останнє листя дитинства” (“Три відміни”, 1962), “Жнива життя — щоденна зустріч з болем” (“На виставці Ван Ґоґа”, 1970), “дитинство, що відпало, мов лушпиння”, “солодку лінь спочинку віддаю за вперту дисципліну інтелекту” (“Американський триптих”), “Хто раз пішов у світ, щоб не вертатись, той біль і гріх рахує в множині” (“Буденні діялоги на болючі теми”, 1982). Водночас трапляються й не дуже виправдані надуживання тих самих образів чи синтаксичних конструкцій (“любови повне серце”, “цілунок, пристрасного моря повен”, “повна труду… дорога демократії” тощо).

Залюбки вдається Марта Тарнавська до сентенційних кінцівок, які передають основне смислове навантаження твору:

Вся мудрість життєва — маленький досвід:
реальне тільки те, що пережите.

(“Хвалю ілюзію”, 1964)

Закон життя — безперебійний рух:
вся радість в будуванні, не в споруді.
Свою любов, свій труд віддавши людям,
плекаєш власний вічноюний дух.

(“Хвала життю”, 1965)

Наївний, хто числить на ясність неба.
Нещасний той, хто вірить тільки в ніч.
Живе життя ловити в жмені треба,
нести у тьму світила власних свіч.

(“Діягноза”, 1973)

Буває часом банкрутство,
мов справедливости вимір.

(“Біржа”, 1974)

Безперечна певна еволюція поетичного світобачення Марти Тарнавської, перехід від романтичної захопленості й весняної експресії до більшої стриманості у вислові, до виваженішого, рефлексійнішого викладу в пізніших творах, які, однак, нічого спільного не мають з відстороненістю від тривог і болів сучасного світу. Саме в цій недемонстративній, але постійній “болепричетності”, та ще коли йдеться про таку переломну для України останню третину ХХ сторіччя, лежить те основне, що вирізняє поезію Марти Тарнавської на тлі її сучасників — поетів нью-йоркської школи. Постала нью-йоркська школа — хоч поняття “школа” тут ще умовніше, ніж стосовно “пражан”, — на американському континенті з поетів повоєнного припливу еміґрації (О. Зуєвський, Ю. Тарнавський, Б. Рубчак, Б. Бойчук, В. Вовк та інші), і складається вона з дуже різних поетичних індивідуальностей, яких єднає лише нехіть до надто прямої політично-партійної заанґажованості та намагання у формотворчих пошуках іти впорівень з іншими західними літературами. “Чистомистецьких” крайнощів цих пошуків явно не поділяє Марта Тарнавська:

ще не настав той час, щоб бути лиш естетом,
закривши очі на добро і зло, —

каже поетеса у вірші “Відкриття пам’ятника” (1964).

Найінтимніша тема, до якої звертається поезія Марти Тарнавської, це — Україна і Київ. Вона уникає називати їх на ім’я (як от і в щойно зацитованому вірші прямо не згадано, що йдеться про пам’ятник Т. Шевченкові у Вашинґтоні), остерігаючись збитися на вичовгані путівці трафаретів, але живчик україноболю раз у раз дається відчути в поетичних рядках. Таким є промовиста поезія на три строфи “Тобі, що без геройства…” (1954):

…тобі, чиє любови повне серце
пробили леза чотирьох шабель, —
тобі, що прикликаєш дотепер ще
заблуканої долі корабель…

Тут немає навіть слова “Україна”, але блискучий образ і заразом крилатий вислів, запозичений з назви “найукраїнськішого” роману Юрія Яновського, висвітлює всю карту: це бездольна країна, розчетвертована внутрішніми протистояннями, коли на трьох українців чотири партії, і як наслідок — чужі господарі на нашій не своїй землі.

Не менш відкритий вірш “Поворот” (1954). Це монолог перед уявним побаченням з Києвом (теж прямо не названим) — з містом, яке було “наче бачене давно”, але ще ніколи в реальності, з містом “куди пливли несхопні, наче тінь, думки мої болючі і надхнені” — “із чужини безмеж”. З різних аналогій, на які напрошується цей вірш, зупинимося на одній, пов’язаній з життєвопрограмною поезією Олени Теліги з 30-х років, що так само називається “Поворот” (“а завтра прийдемо до свого міста” — тут не названого також). Обидва твори — автобіографічна проекція майбутнього, тільки тональність їх разюче відмінна: якщо героїня Теліги впевнена, що повернеться до міста дитинства й візій, як відвойовниця України, хай навіть чекає її “розпач і образа”, і доведеться, може, накласти тут головою (як і сталося в лютому 1942 року), то героїня Тарнавської почувається у столиці своїх “непокірних мрій”, як прочанин у священому храмі, де можна причаститись задля дальшої життєвої прощі:

І, мабуть, ліпше, як не буде слів:
дозвольте, що піду я між каштани,
послухаю, як гомонить Поділ,
на камені історії пристану.

Зрозуміло, що цю різнотональність обидвох віршів зумовив великою мірою і час їх народження: у 30-ті роки відчутно назрівав грандіозний міжнародний зудар, що вже манив чимось таким давносподіваним багатьох з української еміґрації та й з українського материка, а через два десятиріччя, коли євроазіатський монстр, здихавшись середєвропейського конкурента, заповідав собі довічне “світле майбутнє”, на передній план виходила проблема духовного самовиживання українства в ролі того самого “бігуна на (невизначено) довгу дистанцію”…

Що ж, кожен був дитиною свого часу і приходив до цілющого джерела й до батьківських святинь з ношею своїх власних дум і устремлінь, і це й добре, що ми різні, що ми по-різному відвойовуємо себе й Україну, — аби лише не дозволяли цій “різності” розпинати нас чотирма міжусобними шаблями ворогам на радість.

Та як невпізнанно трибунним зробився завжди такий стриманий і розважний голос Марти Тарнавської, коли вона заговорила про Київ у перший день травня вікопомного 1986 року! Після вибуху Чорнобильського реактора нас спершу вмовляли, що ніякого вибуху й не було, хоч увесь світ знав, що був. І коли у нас високе начальство власних дітей чимскоріш вивозило з Києва, а інших організувало для щербицького першотравневого параду, вдаючи, ніби все гаразд і рівень радіації впав нижче рівня 13-ого року, Марта Тарнавська в числі перших з поетів світу відгукнулася на чорнобильську катастрофу, і вірш цей не міг не бути нервово подразливим і саркастично гнівним. Надруковано його 13 травня 1986 року в україномовній американській газеті Свобода.

Радіоактивна хмара над Києвом,
а на Хрещатику — парад.

Твоє свято, робочий люде,
радій, гуляй!
Гордо звучить: людина!
І влада ж — рад.

Радіоактивна хмара над Києвом,
а на Хрещатику — парад.

——————————

Батьківщину старого Чорнобиля
тисячі вже бездомних покинуло.
Чи повернуться в Прип’ять ще жителі?

А в Києві, мов збожеволіли,
не жалоба, а радість на вулицях:
танець смерти задурених, зраджених –
танець смерти робочого люду –
першотравневий парад.

(“Перше травня”, 1986)

І ще при одній нагоді слово поетеси прозвучало дощемно-відверто — але цим разом на хвилі світлого дня 24 серпня 1991 року, коли було проголошено державну незалежність України, — у поетичному перегуку двох українських голосів з обидвох Америк, Марти Тарнавської з Північної Америки і Віри Вовк з Південної:

Яке щастя дожити до цього чуда,
коли мрія приречених стає буденною дійсністю,
коли вже не кров революціонерів,
а розважливий розум державників,
не крик руїнників, а впертий труд реформаторів
будують справжнє майбутнє.

(Марта Тарнавська, “Лист до Ріо”, 30 серпня 1991 р.)

Вже нема нам потреби хилити чоло і калічити крила:

Ми маємо право цвітіння у вінку націй!

(Віра Вовк, “Лист до Філадельфії”, 22 жовтня 1991 р.)

Але ейфорія урочої хвилини — річ і справді хвилинна: потім настає будень, коли треба всі ці правні можливості втілювати у життя, так само як перед тим роками й віками треба було виборювати своє право мати право — на свою землю й державність, на своє минуле й майбутнє, на свою духовність і мову.

Мотив рідної мови щораз лункіше озивається в поезії Марти Тарнавської 70-80-х років — адже без мови, цього символу й носія неповторного духовного єства нації, і самої нації нема, а є тільки населення, сирівець для будівників великодержавних імперій. Про мову маємо десятки й десятки найрозмаїтіших за змістом і настроєвістю поезій в авторів з діаспори — живучи в розпорошенні серед інших етносів, з перспективою неуникненної поступової асиміляції, поети ці не могли не підносити тривожного голосу в обороні мови. Та й ми в Україні, особливо у більших містах на сході, чи ж не живемо досі в атмосфері мовного ґетто й мовної задухи? Тож більш ніж хто співвідчуваємо трагізм вигасання мови, що загрожує нашим братам і сестрам на закордонні. І коли Марта Тарнавська в одному вірші з циклу “Буденні діялоги на болючі теми” запитує:

Де твій читач, поете-еміґранте?
Хто купить віршів наболілих том? —

то це запитання і до поетів та читачів в Україні, бо ж хіба не переживаємо ми на кожному кроці парадоксально-антимовних ситуацій, коли прийнято закон про мову, але ніхто його не виконує, коли з державним становленням України масово деукраїнізуються газети, а ті, що лишаються, місяцями не виходять через брак паперу, тоді як іншомовна преса сусідньої держави продукується в десятках українських міст і заполонює всі кіоски, коли українські видавництва на грані банкрутств, у видавничому проваллі опинилось українське перекладацтво, а ринок успішно завойовує малоросла великоросійська бульварщина. То, може, й правда в цій пораді скептика? —

Вмирає мова наша, дон Кіхоте,
не в моді ліберальний гуманізм!
Візьми ось мову кращої з імперій,
прийми новий і всемогутній “ізм”
і відчини собі в майбутнє двері…

Та ні! Попри всі сумніви й розчарування, — “в мене вже ніяк не відібрати того, що я всім серцем полюбив”.

А мова рільників і кожум’як,
бабусь неграмотних, дядьків упертих —
не дасть себе усмертнити ніяк:

не раз призначував її до смерти
бажання імператорський декрет,
але вона уже не може вмерти,
поки живий хоча б один поет.

А ти — поет чи не поет — пам’ятай:

Людина на плянеті — мов турист,
що раз в житті поїхав в Україну —

Тож цінуй час і життя:

вбирай у себе атмосферу міст
і простір піль, і мову солов’їну,
і велич гір, і квітку у росі,
шукай в юрбі заховану людину –
молися проминаючій красі.

Мова й краса врятують націю і світ — в усякому разі, українську націю й Україну. Як радіоактивний Чорнобиль народився з духовного малоболю, з морального виродження, так і повернення до здорового повнокровного буття нації і народу в самостійній Україні станеться тільки через духовне відродження — в слові й пісні, в праці й творчості, в єднанні розполовиненої вчорашніми ідеологічними наглядачами української культури на “так” і “ні” у велику соборну цілість. Природно й закономірно, що все животворче й добротворче з літератури української діаспори, повертається і таки повернеться в Україну — здолавши паперові негаразди, видавничі кризи й організаційні недолугості. Як словоскип життєдайної віри, надії й духовності вертається до нас і творчість дбайливої майстрині в державі українського поетичного слова — Марти Тарнавської.

Українська мова і література в школі (Київ),
листопад-грудень 1992.