Франко Іван Якович – біографія
Іва́н Я́кович Франко́ (* 27 серпня 1856, с. Нагуєвичі, Дрогобицький повіт — † 28 травня 1916, Львів) — український письменник, поет, публіцист, перекладач, вчений, громадський і політичний діяч. Доктор філософії (1893 р.), дійсний член НТШ (1899 р.), почесний доктор Харківського університету (1906 р.).
Життєпис
Ранні роки
Іван Франко народився 27 серпня 1856 року в селі Нагуєвичі Дрогобицького повіту у Східній Галичині, поблизу Борислава, в родині заможного селянина-коваля Якова Франка. Мати, Марія Кульчицька, походила із зубожілого українського шляхетського роду Кульчицьких, гербу Сас, була на 33 роки молодшою за чоловіка. Свою селянську ідентичність, що виявлялась у подиву гідній працелюбності й невибагливості в побуті, Франко зберіг до кінця життя.
Вчився він у сільській школі, спочатку в Нагуєвичах, а потім у Ясениці Сільній, у Губичах; з 1864 по 1867 рік — у Дрогобицькій школі василіян, а далі в гімназії, яку закінчив 1875р.
Його батько, Яків Іванович, помер, коли І. Франкові було лише близько одинадцяти років. Саме про смерть батька у 1871р. Франко написав свій перший вірш. Вітчим добре поставився до свого пасинка і дав йому змогу продовжувати навчання. Та невдовзі в молодого гімназиста померла й мати (1872 року), яку він дуже любив і присвятив їй свої згадки у вірші «Пісня і праця» (1883р.), у поемі «Гадки на межі» (1881p.).
І після смерті матері Івана Франка вітчим, одружившись вдруге, не змінив свого ставлення до пасинка й допомагав йому продовжувати навчання. 26 липня 1875 року Іван Франко закінчує Дрогобицьку гімназію й одержує атестат зрілості.
Уже з дитячих років «Кобзар» Т. Шевченка став його улюбленою книгою. У гімназії Франко глибоко цікавиться й знайомиться з літературою польською, німецькою, французькою, із латинськими класиками.
Улітку 1874 року І. Франко подорожує вперше самостійно по Підкарпаттю (Лолин, Тур’я, Волосенки і т. д.) і робить фольклорні записи, а восени 1875 року вступає на філософський факультет Львівського університету.
Ще гімназистом він друкує свої перші літературні твори в студентському університетському журналі у Львові «Друг». Вступивши до студентського «Академічного гуртка», Франко став активним працівником й автором його органу «Друг»: вміщує поезії, переклади, друкує першу велику повість «Петрії і Довбущуки», з особливим запалом знайомиться з російською літературою, друкує в «Друзі» (1877р.) переклад роману М. Чернишевського «Что делать?», перекладає вірші Пушкіна «Ворон к ворону летит» та «Русалка», що ввійшли до першої збірки поезій «Баляди і росказы» (1876р.).
Доноси галицьких реакціонерів спричинилися до першого арешту І. Франка та членів редакції журналу «Друг». Після звільнення з тюрми (він просидів у тюрмі майже 8 місяців до суду, а засуджений був на 6 тижнів арешту) І. Франко, що був до того «соціалістом по симпатії, як мужик», включається в соціалістичний і робітничий рух Галичини.
Разом з М. Павликом І. Франко починає видавати журнал «Громадський друг», у якому друкує свої вірші «Товаришам із тюрми», нарис «Патріотичні пориви», початок повісті «Boa constrictor». Коли ж поліція конфіскувала журнал (після другого номера), назву журналу було змінено на «Дзвін». Тут Франко друкує свій знаменитий програмний вірш «Каменярі» та оповідання «Моя стріча з Олексою». Четвертий — останній номер журналу вийшов під назвою «Молот». У ньому закінчив І. Франко друкування повісті «Boa constrictor», сатиричний вірш «Дума про Наума Безумовича», свою знамениту статтю «Література, її завдання і найважніші ціхи». Він студіює праці К. Маркса і Ф. Енгельса, перекладає розділ «Капіталу» та розділи з «Анти-Дюрінга» для видання їх окремими брошурами, пише передмови до цих брошур.
Наприкінці 1878 року І. Франко став редактором органу друкарів «Praca» і перетворює його на орган всіх робітників Львова. Він починає видавати «Дрібну бібліотеку», пише для віденського «Слов’янського альманаха» ряд новел, серед них «Муляра» для нової задуманої газети «Нова основа», «Борислав сміється», працює над перекладами «Німеччина» Г. Гейне, «Фауст» Гете, «Каїн» Байрона і т. д., укладає «Катехізис економічного соціалізму…».
У березні 1880 року І. Франко виїжджає в Коломийський повіт. У дорозі письменника вдруге заарештовують у зв’язку з судовим процесом, що його вів австрійський уряд проти селян в Коломиї. Три місяці просидів І. Франко в тюрмі, після чого його було відправлено у супроводі поліцая до Нагуєвичів і ще раз по дорозі посаджено у Дрогобицьку в’язницю, що її описав потім І. Франко в оповіданні «На дні».
Повернувшись після таких «мадрівок» до Львова, І. Франко бере участь у робітничій газеті «Praca», пише соціалістичну програму «Чого хоче Галицька робітницька громада». У газеті «Praca» латинськими буквами опублікував І. Франко свій знаменитий вірш «Гімн» («Вічний революціонер»).
У 1881р. І. Франко видає польською мовою брошуру «Про працю. Книжечка для робітників». З цього ж року він починає видання журналу «Світ», у якому від номера до номера друкує повість «Борислав сміється» (повість так і не була закінчена в зв’язку із закриттям журналу), тут же друкує свою відому статтю «Причинки до оцінення поезій Тараса Шевченка».
У журналі «Світ» І. Франко друкує ряд своїх поезій, що ввійшли потім у збірку «З вершин і низин». Після припинення виходу журналу «Світ» І. Франко змушений був заробляти на шматок хліба у «Ділі» та в «Зорі» — народовських органах. У цей період І. Франко публікує в журналі «Зоря» історичну повість «Захар Беркут», велику статтю «Іван Сергійович Тургенєв».
Мріючи про видання власного журналу, письменник двічі виїжджає до Києва (1885, 1886 pp.), щоб отримати від київської «Громади» матеріальну допомогу. Та київські ліберали обіцяні гроші віддали «Зорі», а не Франкові.
Наступна збірка “Зів’яле листя” (Львів, 1896) — цикл любовної поезії, де ліричний герой — “людина, яка глибоко відчуває, але мало пристосована до практичного життя”. Проте його не можна повністю ототожнювати з Франком. У передмові до другого видання (1911) автор говорив про свої вірші, “що й без автобіографічного ключа вони мають самостійне літературне значення”. Але особистісні фактори, безперечно, відіграли свою роль. Тому в передмові він називає вірші цієї збірки “найсуб’єктивнішими з усіх, які появилися у нас від часу автобіографічних поезій Шевченка”. За палітуркою “Зів’ялого листя” — особиста трагедія поета.
Перебуваючи у травні 1886 р. в Києві, Франко познайомився з освіченою, розумною, щирою дівчиною — випускницею Вищих жіночих курсів Ольгою Хоружинською. Курсистку приваблювала популярність його як політичного діяча й письменника. Любовних віршів Франко їй не писав, та після недовгого листування, виходячи зі своїх політичних ідеалів, узяв із нею шлюб. У каплиці Колегії П.Галагана на весіллі, що сприймалось як вінчання Західної та Східної України, були Микола Лисенко та інші члени “Старої громади”.
“З теперішньою моєю жінкою я оженився без любові, а з доктрини, що треба оженитися з українкою, і то більш освіченою, курсисткою. Певна річ, мій вибір був не архіблискучий і, мавши іншу жінку, я міг би розвинутися краще і доконати більшого”, — згодом розчаровано писатиме поет.
Він — овіяний славою письменник і громадський діяч, вона — екзальтована 22-річна дівчина, звикла до буржуазного добробуту. А ще — чужа в Галичині, “москалька”, “малороска”, що “ніколи не набралася українського духу, не навчилася добре української мови й зовсім не відчувала глибини чуття й любові до народу, що мав Франко” (Г.Величко).
Спочатку стосунки подружжя тримались на порозумінні й повазі. Вони разом видавали журнал “Житє і слово”. Але вічні нестатки, тяжка непродуктивна праця й негаразди озлобили Ольгу. Через кілька років подружжя бачилося таким: нещасний, недбало зодягнений Франко і засмикана бідністю й дітьми Ольга. Для пані Франкової життя у шлюбі стало нестерпним. Вона почала ставитися до чоловіка з неповагою. Урочистості з нагоди 25-ліття його наукової, громадської та літературної діяльності сприйняла як глузування.
До божевілля дружини було зовсім недалеко.
Через 14 років Франко перевидасть “Зів’яле листя”. Уже зовсім хворий (паралізовані пальці, чорна пов’язка на очах), він мужньо визнає, що книга має “біографічний ключ”. Була любов без взаємності до красуні Целіни Журовської. Та її серце залишилось глухим, а душа німою.
Збірка “Мій Ізмарагд” (1898), як і видана на її основі збірка “Давнє й нове”, — звернення до давніх переказів, притч, але з незмінною проекцією на сучасність. Збірка “Із днів журби” (1900) була наслідком численних особистих драм і невдач. В ній звучить туга, передчуття “пізнього віку”.
Перу Франка належать поеми: “Панські жарти” (1887), “Смерть Каїна” (1889), “Сурка” (1890), “Похорон” (1899), “Іван Вишенський” (1900) та ін. В “Івані Вишенському” поет осмислює конфлікт особистого і громадського на прикладі долі видатного українського письменника і громадського діяча XVI—XVII ст., котрий був об’єктом також потужної наукової дослідницької роботи Франка. Історичний малюнок Хмельниччини дано в поемі “На Святоюрській горі”.
Окрему групу становлять сатиричні твори, алегоричні казки (“Лис Микита”, “Абу-Касимові капці”), притчі та фейлетони (“Казка про Доброту”, “Свинська конституція”, “Історія кожуха”). Затхлість, філістерство, міщанська обмеженість інтелігенції знайшли в особі Франка непримиренного викривача.
У липні 1886 p., після розриву з редакцією “Зорі”, де він працював близько двох років, Франко мусив піти, як він сам казав, у “найми до сусідів” — стати редактором польської соціал-демократичної газети “Kurjer Lwowski”. Цю роботу він отримав за сприяння своїх приятелів — польських соціалістів Болеслава Чернявського та Людвіга Інлендера. Ця посада давала певну матеріальну незалежність, змогу вільно висловлювати свої думки, не рахуючись із позицією галицьких партійних ватажків.
1889 р. Франка знову заарештували, цього разу на два з половиною місяці, позбавивши можливості впливати на результати вересневих виборів до сейму. П У 1890 році разом з М. Павликом І. Франко видає двотижневик «Народ», що став органом заснованої цього року «Української радикальної партії». Тут письменник друкує такі відомі сатиричні оповідання, як «Свиня», «Як то згода дім будувала». Цього ж року вийшла збірка оповідань автора «В поті чола» з передмовою М. Драгоманова та автобіографією І. Франка, листується з відомою польською письменницею Елізою Ожешко.
1891 р. йому вдається нарешті закінчити Чернівецький університет. 1893-го він захищає у Відні дисертацію “Варлаам і Йоасаф, давньохристиянський духовний роман та його літературна історія”, яку влада перешкодила захистити у Львівському університеті. Одержавши вчений ступінь доктора філософії, Франко сподівався посісти кафедру української літератури у Львівському університеті, де 1895 р. прочитан пробну лекцію: “Наймичка” Т.Г.Шевченка”. Але антиукраїнська настроєна професура зробила все можливе, щоб Франко не зміг використати університетської кафедри для пропаганди своїх поглядів.
Тоді ж, 1895-го, Франко погодився балотуватися до парламенту. Та австрійські реакціонери разом із польськими шовіністами щоразу (1895, 1897, 1898) вдавались до провокацій і насильства, щоб перешкодити його обранню.
Львівський університет, в якому керував кафедрою української літератури О. Огоновський, не взяв написану І. Франком дисертацію до захисту. Та своєї мети автор не залишає, він виїжджає в Чернівці, а коли й там нічого певного не накреслюється, перебирається восени 1892 року у Відень, слухає там лекції відомого славіста проф. Ягича і пише свою докторську дисертацію «Варлаам і Йоасаф» — старохристиянський духовний роман і його літературна історія». У червні 1893 року йому присуджено наукову ступінь доктора філософії.
1893 року І. Франко видає друге, доповнене, видання збірки «З вершин і низин».
1894 року, коли помер проф. О. Огоновський, І. Франко пробував посісти кафедру української літератури у Львівському університеті. З великим успіхом прочитав він пробну лекцію, але до кафедри його не було допущено.
На останнє п’ятиріччя ХІХ ст. припадають три поетичних збірки І. Франка: «Зів’яле листя» (1896р.), «Мій Ізмарагд» (1898р.) та «Із днів журби» (1900р.).
У цей період І. Франко починає видавати журнал «Житє і слово» (журнал виходив з 1894 по 1897 рік). У ньому вміщує письменник свої прозові й поетичні та науково-публіцистичні твори, а також переклади. Так, у журналі І. Франко опублікував свої повісті «Основи суспільності» та «Для домашнього вогнища», драматичні твори «Учитель», «Сон князя Святослава» та сатиричні оповідання «Чиста раса», «Опозиція», переклади з сербської епічної поезії, переклад поеми М. Г. Чернишевського «Гімн діві неба» та інші. Журнал «Житє і слово» знайшов широкий відгук у тодішній пресі. На його появу відгукнулось і російське «Этнографическое обозрение». УВ цей же період галичани тричі висували хлопського сина до австрійського парламенту та галицького сейму (1895, 1897, 1898 pp.). Але кожного разу, внаслідок різних виборчих махінацій, видатного письменника обрано не було.
На початку 1897 р. після хвороби Франко майже втратив зір. Того ж року він пішов із “Kurjera Lwowskiego”, але не лишився без підтримки. Молодь зібрала двісті гульденів на видання збірки віршів “Мій Ізмарагд”. 1898 р. приніс іще одне розчарування — розкол у партії радикалів, до якої входив Франко. Він мусив вийти з партії.
Свідченням високого авторитету письменника є святкування 25-річного ювілею літературної діяльності І. Франка, влаштоване з ініціативи прогресивної молоді. На відзначення ювілею було видано збірник «Привіт д-ру Івану Франку в 25-літній ювілей літературної його діяльності складають українсько-руські письменники» (Львів, 1898р.) та «Спис творів Івана Франка за перше 25-ліття його літературної діяльності 1874 — 1898», зроблений М. Павликом. У збірнику взяли участь Л. Українка, Карпенко-Карий та інші. На другий день після свята, 31 жовтня 1898 року, у Львові відзначали столітній ювілей І. П. Котляревського. Ювілей розпочався читанням «Великих роковин» І. Франка і був ніби продовженням ювілею його автора.
У ювілейний рік І. Франко видає збірку поезій «Мій Ізмарагд». На цей же час припадає і написання ряду інших великих поетичних творів І. Франка, зокрема поеми «Похорон» (1899р.).
У цей же період, за свідченням В. Бонч-Бруєвича, І. Франко зав’язує листування з російськими соціал-демократами, посилає свої твори для друкування в перекладах на російську мову в журнал «Жизнь».
На початку 90-х років виходять збірка поезій «Із днів журби» (1900р.), повість «Перехресні стежки» (1900р.) та інші.
З 1898 року у Львові починає виходити журнал «Літературно-науковий вісник». І. Франко стає одним з найактивніших співробітників журналу, фактично його робочим редактором і друкує тут свої літературознавчі статті «Із секретів поетичної творчості», «Леся Українка» та інші.
У цей же час І. Франко пише статтю «Нова історія російської літератури», яка є рецензією на книжку О. Брюкнера «Історія російської літератури». Він виступає також з своєю знаменитою статтею «Ідеї» і «ідеали» галицької москвофільської молодіжі», опублікованою в «Літературно-науковому віснику», в якій викриває реакційність галицьких москвофілів.
У 1904 році, влітку, І. Франко викладає історію української літератури на «Наукових курсах» у Львові (вісімнадцятигодинний «Огляд української літератури від найдавніших часів до кінця XIX віку»), цього ж року пише статтю для російського словника Брокгауза і Єфрона «Южнорусская литература».
З великим піднесенням поет зустрів революційні події 1905-го: “Схід Європи, а в тім комплексі також наша Україна, переживає тепер весняну добу, коли тріскає крига абсолютизму та деспотизму”.
На хвилі піднесення він пише поему “Мойсей”, в якій філософськи осмислює проблему вождя і народу. Вести за собою людей можуть, на думку Франка, лише ті, хто вільний від сумнівів і вагань, хто беззастережно вірить у перемогу, в безсмертя народу, в його силу.
У 1907 році І. Франко знову пробував посісти кафедру у Львівському університеті, але на свою заяву не одержав навіть відповіді.
У 1906 році виходить його збірка поезій «Semper tiro», в 1907 році — повість «Великий шум», в 1910 році — «Нарис історії українсько-руської літератури до 1890p.». І. Франко пише і друкує статті про О. Герцена (1911р.), О. Пушкіна (1914р.), Т. Шевченка і т. д.
У 1913 році розпочались ювілейні святкування сорокаліття літературної діяльності письменника, готувалися до видання ювілейні збірники. Та перша світова війна обірвала їх видання (збірник «Привіт Іванові Франкові в сорокаліття його письменницької праці 1874 — 1916 pp.» вийшов у Львові 1916p.).
Здоров’я письменника все гіршало. Він виїжджав на лікування в Карпати, був у Києві, в Одесі (1913p.), коли йому ставало легше, знову гарячково брався до роботи. Так, статтю про драму Пушкіна «Борис Годунов» І. Франко написав 1914р., цього ж року написав статтю «Тарас Шевченко» та поеми «Євшан-зілля», «Кончакова слава» і чимало поезій.
За весь час своєї діяльності І. Франко видав сім збірок поезій та цілий ряд поем і величезну кількість перекладів з світової літератури. Чимало його поетичних творів не друкувалися в збірках, а лише в періодичній пресі або ж залишилися в рукописах.
У 1915 році здоров’я письменника різко погіршало. Навесні 1916 року хворий письменник переїхав до свого будинку у Львові. Тут він склав заповіт 9 березня 1916 року, у якому всю свою рукописну спадщину й бібліотеку просив передати Науковому Товариству імені Т. Г. Шевченка.
28 травня 1916 року Іван Якович Франко закрив навіки свої світлі стомлені очі. 31 травня 1916 року труна з тілом Франка була тимчасово поставлена в орендованому склепі. Лише через десять літ, 1926 року, останки Франкові були перенесені на вічний спочинок у могилу на Личаківському кладовищі.
1964 року перед фронтоном Львівського університету імені Івана Франка поставлено Франкові пам’ятник.
Родина
Іван Франко з дружиною Ольгою Хоружинською 1886 р.
- дружина — Ольга Франко (Хоружинська) (10 квітня 1864— 17 липня 1941), письменниця, перекладачка, громадська діячка;
- син Андрій (1887–1913);
- син Тарас (9 березня 1889 — 13 листопада 1971) — письменник, член Спілки письменників СРСР;
- син Петро (21 червня 1890 — 28 червня 1941) — український педагог і письменник;
- донька Анна (9 серпня 1892 — 24 квітня 1988) — українська письменниця, публіцист, мемуарист.
Творча спадщина
ІВАН ФРАНКО «ІЗ СЕКРЕТІВ ПОЕТИЧНОЇ ТВОРЧОСТІ»
Усебічно обдарований, енциклопедично освічений, надзвичайно працьовитий, Франко виявив себе на багатьох ділянках української культури. Був поетом, прозаїком, драматургом, критиком й істориком літератури, перекладачем, видавцем. Сюжети для творів Франко черпав з життя і боротьби рідного народу, з першоджерел людської культури — зі Сходу, античної доби, Ренесансу. Був «золотим мостом» між українською і світовими літературами.
Нерідко Івана Франка називають титаном праці. Євген Маланюк свого часу писав: «Свідомо чи несвідомо, з власного пересвідчення чи з чужого голосу, але кожен, почувши ім’я Франка, здіймає шапку незалежно від свого місця народження. Тут діє інстинкт величі».
Поезія
За стилем Франко належить до перших реалістів української літератури, найвизначніший поет пошевченківської доби. Новаторською була друга збірка «З вершин і низин» (1887, поширена 1893), охоплювала головні твори його суспільної лірики («Товаришам з тюрми», «Вічний Революціонер», «Каменярі», «Земле моя», «Тюремні сонети» та інші); революціонізувала молоде покоління, через що в Російській імперії була заборонена. Вершина інтимної лірики Франка збірка «Зів’яле листя» (1896). У збірці «Мій Ізмарагд» (1897) переважають філософські мотиви: рефлексії поета про добро й зло, красу і вірність, обов’язок і зміст людського життя. Але й у ній знаходимо зразок суспільної лірики, в якій Франко увіковічнив страждання рідного народу («По селах», «До Бразілії» та інші). Драму власного життя Франко відобразив у збірці «Із днів журби» (1900) Програмова збірка «Semper tiro» (1906) є містичним кредо поета-борця. «Давнє і нове» (1911) поетична збірка. Велику майстерність виявив Франко і в широких епічних поемах «Панські жарти» (1887), «Сурка» (1890), «Смерть Каїна» (1889), «Іван Вишенський» (1900) й інших. Багато автобіографічного вклав Франко у свою найвизначнішу поему «Мойсей» (1905), в якій на матеріалі біблійного сюжету показано конфлікт вождя з народом, засуджується зрада національних інтересів та проголошується ідея служіння рідному народові.
Деякі твори були поетичною відповіддю на закиди інших громадських, політичних діячів, знайомих. Зокрема, вірш «Сідоглавому» — відповідь на статтю «Смутна поява» Юліяна Романчука в газеті «Діло», вірш «Декадент» присвячений Василю Щурату, «О. Лунатикові» — Остапу Луцькому, «Антошкові» — Антонію Петрушевичу.
Прозова творчість
Проза Франка охоплює понад 100 оповідань, новел, 10 повістей, романів. Починається з так званого «бориславського циклу» (від 1877 року), в якому Франко подав жахливий образ і глибокий аналіз соціального зла в тогочасній Галичині. Зубожіння, пролетаризація галицького села лягли в основу збірок «В поті чола» (1890), «Галицькі образки» (1897), до яких належать автобіографічні оповідання «Малий Мирон», «Грицева шкільна наука», «Олівець», «Schönschreiben», інші.
Вершини прози Франка: повість «Boa constrictor» (1878), соціальний роман «Борислав сміється» (1882, уперше зображені початкові форми революційної боротьби робітництва та стихійне пробудження його класової свідомості).
На основі старих українських літописів Франко написав історичну повість «Захар Беркут» (1882 року, зображено героїчну боротьбу українських верховинців проти монголів 1241 року). До історичних творів належать «Герой поневолі» (1904 року, про революцію 1848 року у Львові), «Великий шум» (1907 року, про скасування панщини).
Особливе місце в творчості Івана Франка посідає соціально-психологічна повість «Перехресні стежки» (1899–1900) . Назва твору символізує «перехрещені» життєві шляхи персонажів, серед них — представники різних статей, соціальних верств, професій, національностей. У цьому творі Франко порушує проблеми взаємостосунків українського селянства та інтелігенції, різних суспільних груп, влади і підлеглих, проблеми служіння демократичної інтелігенції своєму знедоленому народові, проблеми судочинства, подружніх стосунків, безправ’я жінки в суспільстві. Прототипом головного героя, Євгена Рафаловича, послужив Євген Олесницький — адвокат і громадський діяч.
Моральному розкладові «верхів» тогочасного суспільства в Галичині Франко присвятив романи «Для домашнього вогнища» (1892), «Основи суспільності» (1895). Повість «Лель і Полель» (1887) має дидактичний характер. Проза Франка відзначається жанровим багатством, реалістичним зображенням життя всіх прошарків суспільства.
Драматургія
У драматургії Франко виявив себе майстром соціально-психологічної та історичної драми й комедії. Перші спроби на цьому полі походять з гімназії: «Юґурта» (1873), «Три князі на один престол» (1874), інші. Найбільше п’єс Франко написав у 90-х роках. Найвизначніші з них — соціально-психологічна драма «Украдене щастя» (1893), віршована історична драма «Сон князя Святослава» (1895). З більших п’єс відомі комедії «Рябина» (1886), «Учитель» (1896), з одноактівок «Останній крейцар» (1879), «Будка ч. 27» (1893), «Кам’яна душа» (1895), «Майстер Черняк» (1896), «Суд святого Миколая» (вперше вийшла 1920) У жанрі дитячої літератури Франко збагатив українську літературу книгами «Коли ще звірі говорили» (1899), «Лис Микита» (1890), «Пригоди Дон-Кіхота» (1891), «Коваль Бассім», «Абу-Касимові капці» (1895) тощо.
Наукова спадщина
Праці Франка з історії і теорії літератури, фольклористики, етнографії, мовознавства, орієнталістики, історії та економіки, суспільних галузей є могутнім внеском у розвиток української та світової науки, але їх і досі по-справжньому не оцінено. В поглядах Франка на історію — складовій частині його філософських і суспільно-політичних поглядів — були значні елементи історичного матеріалізму, проте загалом він стояв на позиціях еволюціоністського позитивізму. В численних наукових працях (“Мислі о еволюції в історії людськості” (1881—1882), “Панщина та її скасування в 1848 році в Галичині” (1898), “Знесення панщини в Галичині” (1898), “Польське повстання в Галичині 1846 року” (1884), “Причинки до історії України-Руси” (1912) та ін.) різнобічно висвітлено проблеми всесвітньої історії.
Поряд з оригінальними історичними працями — переспіви та переклади праць істориків античності. Крім того, Франко порушив багато питань історії (“Хмельниччина 1648—1649 років у сучасних віршах” (1898), “Студії над українськими народними піснями” (1908—1913), “Дайте Лліґєрі” (1913) та ін.). В історичних працях Франка значне місце відведено селянству України, зокрема Галичини, періодам феодалізму й капіталізму. Серед найважливіших його ідей — духовна єдність нації всупереч її розірваності між імперіями інших народів: “… ми мусимо навчитися чути себе українцями — не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіціальних кордонів”. Його праці мали великий вплив на розвиток історіографії не лише України, а й інших слов’ян.
На початку XX ст. ім’я Франка набуває широкої популярності. “Академія в одній особі” — називали його сучасники, відзначаючи, до того ж, володіння чотирнадцятьма мовами. 1905 р. його обирають членом Чеського наукового товариства, 1906 р. Харківський університет приймає рішення “о возведении галицийского ученого исследователя Ивана Франко в степень доктора русской словесности”, а 1916-го Російська академія наук присуджує йому премію за працю “Студії над українською народною піснею”.
Філософія
Філософсько-соціологічні, суспільно-політичні концепції Франко трактував у студіях «Nauka і jej stanowisko wobec klas pracujących» (1878), «Мислі о еволюції в історії людськости» (1881–1882), «Найновіші напрямки в народознавстві» (1895); студію «Соціалізм і соціал-демократизм» (1897) Франко присвятив критиці «науковому соціалізму», матеріалістичної концепції історії, «Що таке поступ?» (1903) — оглядові суспільно-культурного розвитку з критикою комуністичної концепції держави. 1904 року Франко написав наукову працю, відому під назвою «Поема про сотворення світу».
На світогляд Франка вплинули позитивізм філософії Оґюста Конта, Герберта Спенсера, еволюціонізм у природознавчих дослідах Чарльза Дарвіна, Ернста Геккеля, теорії французьких, німецьких, російських соціологів, літературні критики від Нікола Буало, Готгольда Лессінґа до Тена, Леметра, Ґійо, Брюнетьера, Брандеса, та ін. Проте Франко залишився собою, мав власний світогляд, увійшов у свідомість наступних поколінь, як невтомний будівничий людських душ українського народу.
Теорія та історія літератури
Праці Франка з теорії й історії літератури, літературної критики, починаючи з докторської дисертації «Варлаам і Йоасаф. Старохристиянський духовний роман і його літературна історія» (1895) та габілітаційної — «Розбір Наймички Шевченка» (1895), є цінним внеском в українське літературознавство. Найбільшою науковою працею Франка є 5-томове видання «Апокрифів і леґенд з українських рукописів» (1896–1910) — монументальна збірка текстів рукописного матеріалу з наукового аналізу. До студій Франка з старої і сер. доби належать: «Св. Климент у Корсуні» (1902–1904), «Карпато-руське письменство XVII–XVIII вв.» (1900), причинки до історії української старовинної драми, зокрема вертепної («До історії українського вертепа XVIII в.», 1906). З нової літератури Франко присвятив увагу творчості Івана Котляревського, Маркіяна Шашкевича, Тараса Шевченка, Осипа Федьковича, Олександра Кониського, Лесі Українки, Степана Самійленка, Володимира Винниченка та ін. Низку розвідок Франко присвятив слов’янським літературам, особливо російській і польській, як також західно-європейській.
Підсумком літературознавчих студій і монографій була стаття «Южнорусская литература» (1904) у словнику Брокгауза і Ефрона та загальний курс «Нарис історії украйсько-руської літератури до 1890 року» (1910). Теоретичні погляди про завдання літератури Франко сформулював у студіях «З секретів поетичної творчости» (1898), і «Теорія і розвій історії літератури» (1899), в яких підкреслював суспільний підклад літературного твору, однак за вихідну точку при його оцінці Франко вважає артистичний хист автора та літературно-естетичні цінності твору. При студії літературних пам’яток Франко користувався порівняльним, психологічним й історико-культурним методами.
Мовознавство
На відтинку мовознавства Франко присвятив увагу питанню літературної мови: «Етимологія і фонетика в южноруській літературі», «Літературна мова і діалекти» (1907), «Причинки до української ономастики» (1906) та ін. Франко відстоював думку про єдину українську літературну мову, вироблену на наддніпрянських діалектах і збагачену західно-українськими говірками. За праці на відтинку філології Харківський університет 1906 року нагородив Франка почесним докторатом, крім того, він був членом багатьох слов’янських наукових товариств. Пропозиція Олексія Шахматова і Федора Корша про обрання Франка членом Російської АН не була здійснена через заборону царського уряду.
Етнографія
У ділянці фолкльору й етнографії Франко зібрав багато джерельного матеріалу, написав низку студій і статей про одяг, харчування, народне мистецтво, вірування населення Галичини, які публікував у журналах «Світ», &laqu