1. На півдорозі зупинись…

На півдорозі зупинивсь. І озираюсь на прожите:
там всі обличчя запеклись і погляди сердиті…
А поруч — літо: при воді танцюють сині бабки…
Не озирайся, йди, радій і не роздряпуй згадки.
Ти далі вже за них пройшов
і мов позбувся страху,
приріс до спини лантушок —
сорочка, зшита з бляхи.
Пощо випроба ця мені
і голодом, і смертю…
Є вищий зміст за самі дні?—
Та ним і я всещертний.
В мені ж ні гніву, ні журби,
я просто так канючу:
— Сирітку, світку, возлюби,
подай хлібця в онучу…—
За возом йшов, де мертвяки,
немов снопи, лежали,
і сипалась земля з руки,
й колеса скреготали.
На півдорозі до могил
я зупинивсь і крикнув
незримому: — Немає сил!!!
До цього вік не звикну. —
І зором я переметнувсь
на сорок літ й побачив:
Біда, Метелик, Луцик, Хрусь
рядком стоять — незрячі.
І крикнув я тоді назад
до спільної їх ями:
— Там вже лежить на дні мій брат!
А я стою над вами!

2. І ОЗИРНУВСЯ…

І озирнувся: шлях котився
з крайнеба, ширшав зверху вниз,
і побіч хижо ворушився
горбатий густостеблий хмиз.
Я плакав, матір’ю забутий,
в напівобвугленім степу,
і волочивсь ланцюг, прикутий
до ніг моїх, і було чути
бряжчання криці за версту.
Всі поховалися від мене,
запались в землю, щоб згубить
котюче зернятко зелене,
що прагло простір пережить…
Чому я тут з якимось йменням,
з якого випав колоска?
Чому жене крізь рівнодення
мене пилюка ворушка?
Невже земля мені судилась,
летюча, рівна, кругова,
невже, невже кушпелу пилу,
як власну плоть, не розірвать?
І не вхопить землі ніколи,
дводільну плоть не поділить,
не обігнати власний голос,
щоб крик на хвилю зупинить?
Ланцюг волочиться, лункіша,
підошви ширшають — біжать
дрібна істота з йменням іншим,
щоб долю нову пережить!
І я біжу і спотикаюсь,
бо товсто курява лежить
на рам’ї в мене — озираюсь:
за мною вся земля біжить…

Ой обміни мене собою,
ввійди в цю шкіру, зір та слух
і пробий стелю г о л о в о ю,
щоб видно стало надовкруг.
Ввійди, ввімкнувши світло чисте,
всі закапелки обдивись:
на павутинці муха висне,
і крейда сиплеться униз.
— А де ж душа, завжди незмінна?
В якому криється кутку?
Невже ж той хлопчик на колінах,
що в ніч утупився низьку?
Де розступилися стелини
і крейда з щілини тече…—
Жіночий голос, як жарина:
— Дитино! Золота зернино!..—
Та в груди грюкають ключем…
Відчинять, зайдуть, спеленають,
аби від жалю умлівав…
Побілять крейдою — я знаю —
вуста мені, аби мовчав.
Вуглиною позначать очі,
щоб видів, як згори тече
крейдяне світло з щілин ночі,
в які хтось тикає ключем,
щоб розчинить, як хліб розтяти,
ключем щербатим пополам;
мене не склеїть, не з’єднати, —
я тут і там, я тут і там…
Живцем запечений в хлібині
і розбатований навпіл
солоний плач: «Моя Зернино!»,
мов сповиття, — ізвідусіль.
Та я, розділений, матусю,
зубами, пучками, ножем,
впіввуха слухаю й дивлюся,
як світ поділений… Невже ж…
нічого так і не збагну я
про душу і стражденну плоть?
А крейда з щілини струмує,
щоб навіть погляд розколоть.

4. НА СЕМИ ВІТРАХ

Вітрами і мене хитало,
коли збирав у полі хмиз.
— Вже, може, досить?
— Мало! Мало! —
Сестра дивилась зверху вниз…
Легкий від голоду — підскочить
не міг я ані на вершок,
не добував яєць сорочих,
дививсь на сонячний жовток
і сам жовтів від золотухи,
дививсь приречено і слухав,
як тонко свище ховрашок…
— Розкопуй нору. Ось лопата! —
я чую владний голос брата.
— Засіки у ховраха є… —
Безсиле держално щербате
хитає тіло не моє…
Пережили… Голосить осінь,
і річка морщить ноги босі,
ми ловим рибу: — Може, досить?
В тумані — коні, подиви… —
Брат озивається: — Лови…—
Та й натинявся, нахитався,
як бадилина у степу,
в залізній борозні наспався,
то вгору бравсь, то опускався,
та що не день — крутіший спуск…
Впав нагло горілиць в покоси,
і руки зморено розвів,
і крикнув: — Доле! З мене досить! —
Ударив промінь звуку в просинь —
я за відлунням полетів…

5. ШЛЯХ ДОДОМУ

Зрожевлений простір в прозори дерев
провалювавсь світлом, і тишу горбатив,
і пильно вдивлявся у очі джерел,
і сніг порошив, аби їх запечатать…

Незрушений лід, наче кість, цепенів,
у сніг западалися села далекі,
і стовп вогняний у півнеба горів,
віщуючи холод чи спеку.

І хмара, мов крига, горнула пітьму
за обрій зі сходу поволі,
проймала тривога пустелю німу,
будила горби білочолі.

Та нам, погорільцям, нема куди йти.
Нема де шукати пристання;
під снігом безслідно зникали хати
і гускло холодне смеркання.

Хіба спалахне одинока звізда
і шлях нам покаже промінням
додому, додому, до того гнізда,
де листя гніздиться осіннє…

6. ПО СОЛОМУ

Земля ось-ось отвердне й відмолодне,
крізь просідь трав проб’ється молочай,
і погляди прогріються холодні,
і вітром жар роздмухавсь у очах.
Овершки скирти сухістю вже дишуть,
гадючиться в кишені мотузок.
Далеко видно з житнього узвишшя:
хід велелюдний, гори крашанок…
Хлібину видно, мов дитя, рожеву,
що, висходившись, стала на столі.
Сестричку видно, бростку березневу:
вона пшеничних ліпить журавлів.
І чути «кру». І падаю горізнач
на повсть солом’яну: — Візьміть мене, візьміть! —
Хоч заважкий я, бо упивсь залізом
і на долонях виступає мідь.
Тече крізь дірку у сорочці глина,
і хрест солом’яний сторожко шелестить.
Та завтра всі воскреснуть, хто загинув,
гробки зрівняються і батько буде жить…
Метеликом спурхнеш, бо в світі красно,
хоч піт у хаті кригою стоїть…
І нести мусиш ти соломи в’язку,
щоб душу перестуджену зігріть.

Ізбільшивсь день — побільшала й сорочка,
каблучка підмізинна кружеля…
І сміх ослаб, торочиться торочка,
викруглюється голос до нуля.

І яблуня, немов після нуждоти,
пониклим віттям гонить холодок,
і рвуться рядна, виткані із дроту,
і на клубок мотається струмок.

І визирають з-під уламків часу
потріскані, вологі ще хрести.
Та прийде день, коли за сірі прясла
перенесешся своїм тілом й ти.

А що ж душа? Вона сумує нині —
безрідна, наче покидьок, одна…
Чому радіть: зелині, крапелині?
Що зменшивсь строк чи додалась весна?!

Чому радіть? Що батька вже немає?
І що людей все менше у селі,
що знову хтось в цю хвилю помирає,
чим більше ям, тим менше все землі?!

Що стало більше мертвих, аніж сущих,
і що безглузді числа та лічба…
Чого ж душа сумує невмируща?
Що вона нуль, незмінність — та хіба?

На ній карби — щербина на щербині,
і тріщини, і здряпини на ній.
Та грає радість на твоїй личині
і корчиться печаль у глибині…

Де віднялось, там стільки ж додалося, —
все врівноважує сумна речовина…
Ось тут радіють, там чомусь голосять,
хоч спільний час… та різна глибина…

8. ПРИСУД

Світе мій! Що я, нищун з бур’янів?
Вижербав хліба, а щастя не смів.
Що я у тебе міг, світе, благати?
Із-поміж чого було вибирати?
Хліба окрайчик? Відвійки? Макуху?
Ти прихилив до шептань моїх вухо:
«Хліба», — почув. І, вломивши хлібину,
сумно дививсь, як шкоринку дитина
яснами мне і кривавить у слині…
— Господи! — скрушно похитує дід, —
швидше б забрав ти мене на той світ.—
Він не погладить голівки онуку:
струпом взялася… А немічні руки
крихти незримі визбирують з столу —
гола столешня, як спалене поле…
Доле! Хіба я тебе вибирав?
Плентаєш поруч, береш за рукав
і зазираєш пильно у очі:
може, нарешті, я іншої хочу?..
Доле, всього скуштував мій язик
і до терпкого поволеньки звик…
Мертву цілуючи батькову руку,
я опановував вперто науку
смерті й щоденних жебрацьких утрат…
Ні, я багатько! Як гляну назад —
скільки видатків: здоров’я, родина,
слідом за лихом — лихая година,
тиф, золотуха, сухоти, бронхіт…
Господи, щедрим же видався світ.
Нащо те щастя? Пощо ті благання?
Я утолив і останнє жадання:
маю в кишені шкоринку завжди,
в пригорщах повних слід від води…

9. ПЕРЕТІК

Ми кажем, «зникає»… Куди? — невідомо…
Та, певно, для всього є вічне пристання…
Немає ні мешканців тут, ані дому, —
зостався не подив, а тільки питання.
Можливо, безпам’ятно все осідає:
у сущому — мертве, у мертвому — суще…
Триває перетік з безодні в безкрає,
та всюди присутня душа невмируща.
Якщо у вугіллі спресоване світло,
а в камені іскри рояться, як бджоли,
то скільки безвічного в дубі столітнім,
а скільки живого у спилянім колі?
Як в стовбурі цвяхів — мені вже предосить
і болещів, й мук — серцевина аж трухне:
я слух розпечатую — мати голосить,
а вуха заткну — голова моя пухне.
Бо зник брат Дмитро і сестричка пропала…
— Куди? — я питаю… Мовчання. Глибоке.
Я стільки зібрав родового металу —
без дзвону мені не ступнути ні кроку.
І шріт, і дротянки, осколки і кулі, —
задарма дісталось те збіжжя у спадки…
Безпам’ятно, себто — без болю, минуле
у мене ввійшло — і немає ні згадки…
Тут дім ось стояв. І росли осокори.
Тут пера —столетки» на яйця міняли.
Дворище розоране світлом прозорим
у землю рахманну поволі стікало.

10. ЗНИЗУ ВГОРУ

В гущавині дерев настоюється сутінь,
і лінію снігів переступає ліс,
аби в проломі дня спромігся ти відчути,
наскільки до землі ти міцно сам приріс.
Суботній шлях глухий, а напростець — немає,
просторитися можна хіба що до пітьми.
Мов перекотинебо, валує птича зграя
від чорної зими до білої зими.
І широко тобі в життєвому проміжку,
хоч чуєш в той же час у горлі тісноту,
і мовчаком стоїш, мов камінь на обніжку,
і під ногами чуєш довічну мерзлоту.
Вгороджені у ґрунт і мамонти, і люди,
лиш археолог зможе щось зайве відліпить
і зняти шар землі з грудей, з очей — полуду,
іздмухати віки, зірвать за миттю мить.
Проступить із пітьми ясне обличчя Гліба,
відвернеться від світла, зніяковівши, кат,
а метром вище хлопчик, оживши, крикне: — Хліба! —
То ж твій в війну померлий чотирьохлітній брат…
А вище — конюх Федь, що у рові залився…
А вище… чимхутчій ти очі відверни…
І яму, і пітьму, в якій стоїш, обмисли, —
там, де стоїш, — не змірять ні дна, ні глибини…
Промоїна ясна вгорі над головою,
квадратний небосхил біліє по краях.
І біла птича зграя валує над тобою,
і коренем вростає у ґрунт життєвий шлях.

***